Щойно перші сонячні промені з’явилися на горизонті, Білл вийняв із саней рушницю і сказав:

– Йди далі, Генрі, а я погляну, що мені вдасться розвідати.

– Не відходь від саней, – заперечив його товариш. – У тебе всього три набої і невідомо, що на тебе там чекає.

– І хто тепер бурчить? – з тріумфом заявив Білл.

Генрі нічого не відказав, і важко ступаючи, побрів далі на самоті, хоча продовжував озиратися та кидати тривожні погляди на сіру пустелю, в якій зник його товариш. Минула година, перш ніж Білл повернувся, зрізавши шлях.

– Вони розосередилися, – сказав він, – від нас не відстають, і водночас шукають чим би поживитися. Вони впевнені в тому, що доберуться до нас, от тільки знають, що треба вичекати, а до тих пір розшукують по дорозі будь-яку їстівну живність.

– Тобто ти вважаєш, вони впевнені в тому, що доберуться до нас, – несхвально підкреслив Генрі.

Але Білл його проігнорував.

– Я бачив декількох – шкіра та кістки. Мені здається, вони кілька тижнів вже нічого не їли, не рахуючи Фетті, Фрога та Спенкера, а багатьом певне і того не дісталося. Вони страшенно худі. Їхні ребра схожі на пральні дошки, а черева наче поприлипали їм до хребтів. Повір мені, вони у відчаї. Рано чи пізно вони оскаженіють і тоді бережись.

Декілька хвилин потому Генрі, який тепер йшов позаду, тихо та застережливо просвистів. Білл повернувся подивитися у чому справа, а потім повільно зупинив собак. Позаду, там, де вони щойно проходили, прямо по їхніх слідах скрадаючись біг худий, вкритий хутром звір. Він принюхувався до сліду і біг легкою риссю. Коли вони зупинилися – зупинився і він. Піднявши голову, він пильно на них поглянув, при цьому різко смикаючи ніздрями та вивчаючи їхній запах.

– Це вовчиця, – вирішив Білл.

Собаки лягли на сніг, і він пішов повз них до свого товариша, котрий стояв біля саней. Разом вони спостерігали за дивним звіром, який переслідував їх багато днів і вже розправився з половиною їхніх собак.

Уважно вивчивши їх, звір підбіг риссю на декілька кроків. Так він зробив декілька разів, доки між ними не лишилось якихось сто ярдів. Він зупинився біля купки ялинок, що росли поряд, підняв голову і почав принюхуватися та розглядати спорядження людей, які за ним спостерігали. В його погляді читався незбагненний смуток з яким дивиться собака, але смуток цей не нагадував собачої прив’язаності. Цей смуток породжував голод, такий же жорстокий, як і його власні ікла, такий же безжалісний, як студінь.

Тварина була занадто великою як на вовка, її зморене голодом тіло видавало риси однієї з найбільших особин свого виду.

– Вона має біля двох футів у плечах, – відмітив Генрі. – І готовий закластися, що її довжина сягає майже п’яти футів.

– Який дивний у неї окрас, хіба у вовків такий буває? – з сумнівом промовив Білл. – Я раніше ніколи не бачив рудого вовка. Як на мене так у неї хутро якогось коричнево-червоного кольору.

Звір безумовно не був коричнево-червоного кольору. У нього була справжня вовча шерсть. Його хутро було переважно сірого кольору, але все ж таки був присутній і рудуватий відтінок, цей відтінок змінювався, він то з’являвся, то зникав, і створювалося враження оптичного обману: ось здавалося, що хутро сіре, беззаперечно сіре, а потім з’являлися ледве помітні відтінки рудого, і хутро набувало невизначеного кольору.

– Схожа на їздову лайку, – сказав Білл. – Я б не здивувався, якщо б вона зараз замахала хвостом.

– Ей ти, лайка! – гукнув він. – Іди-но сюди, як там тебе звати.

– Ніскілечки тебе не боїться, – засміявся Генрі.

Білл пригрозив рукою та гучно закричав, але тварину це зовсім не налякало.

Єдине, що вони помітили, так це те, що звір ще більше нашорошився. Він як і раніше дивився на них з безжальним голодним смутком. Вони були здобиччю. А він був голодним, і якби йому трапилась нагода він не вагаючись накинувся б на них і поживився.

– Дивись, Генрі, – вимовив Білл, несвідомо понизивши голос до шепоту, коли дещо надумав. – У нас є три набої. Звідси постріл буде вірним. Не схибимо. Вона виманила трьох наших собак, треба покласти цьому край. Що ти на це скажеш?

Генрі кивнув на знак згоди. Білл обережно витягнув з саней рушницю. Він вже майже приклав рушницю до плеча, як раптом вовчиця відскочила від дороги і зникла за деревами.

Товариші глянули один на одного. Генрі протяжно і з розумінням просвистів.

– І чого я відразу не допетрав, – вголос сварив себе Білл, вкладаючи рушницю назад. – Звичайно ж вовк, який знає, коли треба прийти, щоб покормитися разом з собаками, знає, що таке рушниця. Повір мені, Генрі, ці тварюки причина усіх наших проблем. У нас зараз було б шість собак, замість трьох, якщо б не вона. І ось що, Генрі, я збираюсь добратися до неї. Вона занадто розумна, щоб пристрелити її відкрито. Я нападу на неї зненацька, влаштую їй засідку. Я буду не я, якщо не пристрелю вовчицю.

– Надто не захоплюйся, – застеріг його товариш. – Якщо зграя нападе на тебе, тоді три набої здадуться простим свистом – від них буде мало користі. Ці звірі страшенно голодні і, напавши, вони без сумніву доберуться до тебе, Білле.

Тієї ночі вони рано зупинились на привал. Три собаки не справлялися в упряжці так, як справлялось шестеро. Вони тягли сані повільніше і швидше вибивалися із сил. Люди рано лягли спати. Перед сном Білл прив’язав собак подалі один від одного, упевнившись, що вони не перегризуть один одному ремені.