Вони зупинились на узліссі. Ніч, ховаючись від наближення ранку, відступила до лісу й залягла глибокими тінями.

— Ну ж бо, кузене Брендібок, веди, — сказав Пін. — Або вперед, або навпаки. Ти в нас, звісно, особа дуже обізнана, але чи не забув ти, від чого нас застерігали?

— Зовсім ні, - відповів Меррі. — Та не лізти ж нам у саме пекло бою, правда?

І він потяг Піна до лісу. Їх обступили могутні стовбури, старі, як світ. Густі, сплутані бороди моху та повзучих лишайників звисали з них, коливаючись від вітру. Гобіти обрали темну місцинку й визирнули з-під гілля — наче ельфи, які колись уперше визирнули з одвічних хащів помилуватися першою в їхньому житті ранішньою зорею. Далеко за Великою рікою, за Брунатними полями, за простягнутим на сотні миль безлюдним степом буяло на сході золото-криваве світило. Вітаючи його, дзвінко заграли сигнальні ріжки — роханські воїни почали переклик.

У холодному повітрі далеко пролунало іржання коней. Вершники дружно заспівали грізну бойову пісню, і коли сонячний диск до половини піднявся над краєм землі, роханці з гучним покликом пішли в атаку. Орки заревли і вистрелили водночас із усіх луків, які ще залишились; зі свистом злетіла хмара стріл. Кілька вершників повалилися на землю, але шеренга, не завагавшись, тіснила ворога [50] далі. Тільки в одному місці серед загального сум'яття чорні гобліни згуртованим клином врізалися в коло нападаючих, прокладаючи собі шлях до лісу. Вони розлютилися, клин входив усе глибше, здавалося, оточення зараз буде прорване. Вже троє воїнів, що перегородили дорогу, впали, порубані шаблями орків.

— Це Углук зі своїми, — сказав Меррі. — Чи не час нам тікати? Мені щось не дуже кортить зустріти цього пана вдруге…

Гобіти підхопилися й кинулися навтіки. Тому їм не довелося побачити, як оточили Углука біля узлісся Фан-горну, як Еомер, син Еомунда, третій маркграф Рохану, спішившись, бився з ватажком найманців Сарумана один на один — і переміг. А інші роханці тим часом наздоганяли в широкому степу останніх недобитих орків.

Закінчивши цю нелегку справу, во'їни зібрали своїх загиблих, насипали над їхніми тілами курган і проспівали погребальний гімн. Потім спалили рештки орків і розвіяли ворожий попіл за вітром.

Таким був кінець банди. Не залишилось жодного свідка, не було кому повідомити про розгром Мордор чи Ізенгард. Тільки дим від багаття стовпом підіймався в небо, і там його помітили численні уважні очі.

Намагаючись не збитися з напрямку на захід, гобіти йшли берегом річки, йшли швидко, наскільки дозволяв дрімучий бурелом. Але чим далі від орків, тим слабшав страх, і поступово вони зменшили ходу. Ставало душно, наче під щільною запоною гілля не вистачало повітря. Нарешті Меррі не витримав:

— Не можу більше! Давай хоча б дух переведемо.

— Давай, — погодився Пін. — Заразом поп'ємо водиці. У мене горлянка геть пересохла.

Вони видерлися на товстий корінь, що крутим коліном скривився над рікою, і напилися із жмені. Обом одразу ж стало легше. Тут же, на корчі, вони присіли, зануривши поранені ноги по коліно у воду. Ліс мовчав, численні стовбури юрмлячись поринали в сиву напівтемряву. [51]

— Ти часом не заблукав, проводире? — запитав Пін. — Давай і надалі триматися цієї Ентули, чи як там ти її називаєш. У разі чого завжди можна буде повернутися туди, звідки прийшли.

— Можна-то можна, вистачило б сил, — сказав Мер-рі. — Якщо й надалі не буде чим дихати…

— Дивлюся я на це все і чомусь згадую велику залу в нас удома, — сказав Пін. — Там жив старий Тук, обстановка старіла разом з ним, а коли він помер, з того часу ніхто там ні до чого не торкався. Старий був моїм прапрадідом, так що було це років сто тому, а для цих хащ — усе одно що вчора. Поглянь-но, які велетенські борода, вуса мохові! І листя торішнє чомусь не опало… Якось неприбрано. Навіть не уявляю, як тут буде весною, якщо вона сюди взагалі зазирає!

— Ну, сонце сюди напевне зазирає, - сказав Меррі. — Тут зовсім не так, як у Чорноліссі, пам'ятаєш, Більбо розповідав? Там млосно, темно, і мешкає усіляка нечість. А тут просто дуже тінисто й дуже… деревно, чи що? Важко повірити, що тут мешкає яка-небудь живність.

— В усякому разі, гобітам тут не вижити, — уточнив Пін. — Тут на сто миль навкруги ані крихти їжі не знайдеш, а які в нас запаси — сам знаєш…

— Жалюгідні, - зітхнув Меррі. — Сюди б наші торбинки з Причального Лугу…

Він витяг пом'ятий пакунок, прикинув: ельфійських крихт могло вистачити хіба що на п'ять днів найскромн-ішого харчування.

– І ковдр у нас немає, і теплого нічого. Куди б ми не пішли, будемо вночі мерзнути…

– І все ж таки потрібно обрати, куди йти, — сказав Пін. — Час-бо спливає! Ох, а це що?

За деревами, там, де щойно висіла сіра каламуть, наче спалахнув яскравий ліхтар.

— Сонечко знайшло собі віконце! — зрадів Меррі. — Здорово! Підемо туди, га? Тут, мабуть, недалеко…