— Що з Піном? — спитав Арагорн.

— Думаю, все обійдеться. ТОЙ дивився на нього недовго, та й взагалі гобіти — на подив стійкий народ. Спогади швидко зітруться, навіть занадто швидко. Не відмов мені в послузі, Арагорне, візьми на себе зберігання цієї кулі. Не хочу приховувати, ця річ небезпечна.

— Не для всіх, — сказав Арагорн. — Дехто має на неї безперечне право: куля ця, без сумніву, не що інше, як [177] палатір Еленділа, який королі Гондору доручили охоронцям Ортханка. Мій час наближається… Я візьму палантір та буду зберігати.

Гандальф підняв кулю, старанно загорнув і подав Арагорнові з низьким уклоном, що всіх здивувало:

— Прийми його, лицарю Білого Дерева — як задаток тих скарбів, котрі будуть тобі повернені. Але якщо дозволиш дати тобі пораду, прошу: не користуйся ним, принаймні найближчим часом. Будь обачний!

— А чи бував я коли-небудь нетерплячим та необачним протягом всіх цих довгих років чекання та приготувань?

— Постарайся не спіткнутись на останньому кроці, - сказав Гандальф. — Бережи таємницю. І всіх вас, друзі, прошу про те ж саме. Ніхто, а перш за все Пін, не повинен знати, де куля. Це моя провина, недодивився я в Ізенгарді: не можна було дозволяти гобітові брати його в руки, та ще й заглядати — спокуса може повернутись. Але я був зайнятий Саруманом і не відразу збагнув, що за подарунок підніс нам Гадючий Язик… Зате зараз я знаю це цілком точно.

— Поза будь-яким сумнівом, — сказав Арагорн. — Нарешті з'ясувалось, як Саруман підтримував зв'язок з Мордором. Багато чого тепер стане зрозумілим.

— Яка велика міць у наших ворогів і які великі їхні помилки! — вигукнув Теоден. — Втім, є старе прислів'я: злоба, мов змія, від своєї ж отрути гине.

— Авжеж, так буває, - кивнув Гандальф. — А сьогодні нам особливо пощастило. Витівка гобіта врятувала мене від непоправної помилки: адже я збирався сам випробувати кристал, з'ясувати, для чого він служить. І відкрився б Ворогу! А я поки що до цього не готовий — та й чи буду повністю готовий коли-небудь? Навіть якщо б мені вистачило сили вирватись, Око побачило б мене, а це — кінець… Він не повинен нічого знати про мене, поки не настане час.

— Чи він ще не настав? — спитав Арагорн.

— Все поки що невизначено, але вже ненадовго, і нам треба скористатися цим. Ворог, без сумніву, вважає, що палантір ще в Ортханку. Звідки йому знати правду? Значить, він впевнений, що гобіт в полоні й Саруман примусив його дивитись у кулю, щоб помучити. Голос та вигляд гобіта закарбувався у його пам'яті, тепер він чекає, коли виконають його накази. Доки він дізнається про свою [178] помилку, ми мусимо поспішити. Зволікати більше не можна. Я негайно візьму Перегріна та піду з ним, щоб він тут не страждав марно.

— А ми розділимось, — сказав Теоден. — При мені залишаться Еомер та дюжина вершників, усіх інших віддаю у розпорядження Арагорна, нехай сам вирішить, куди їх вести.

— Хай так і буде, — згодився Гандальф. — Постарайся якомога швидше сховатись у Хельмовому Яру.

Він ще не скінчив говорити, коли чорна тінь заступила місяць. Крижаний холод зціпив кров у жилах, кілька дружинників упали на траву, затиснувши голови руками. Лише дехто відважився крадькома глянути на небо. Крилатий силует промчав, мов буря, та, окресливши широку петлю, завернув на північ. Зірки згасали при його наближенні, немов він дмухав на них. Потім він зник; люди ожили, стали підійматися, долаючи заціпеніння. Тільки Гандальф, стиснувши руки, стояв нерухомо, не відриваючи погляду від неба.

— Назгул! — голосно сказав він. — Посланець Мордору. Крилаті перелетіли через Велику ріку. Буря близько! Не ждіть світанку, забудьте про відпочинок! В дорогу! В дорогу!

Він бігцем метнувся туди, де спали гобіти, і свистом підізвав Тінебора. Арагорн поспішив за ним.

— Агов, друже, дозволь тебе потурбувати, — сказав Гандальф, підіймаючи Піна, — Тобі доведеться поїхати зі мною. Тінебор помчить нас швидше, ніж вітер…

Тінебор вже чекав на галявині. Закинувши за плече свою майже пусту дорожню торбу, Гандальф скочив на коня. Арагорн подав йому в'ялого спросоння Піна, допоміг посадити, загорнути.

— Щасти вам! Наздоганяйте нас! — крикнув Гандальф. — Уперед, Тінеборе!

Прекрасний скакун труснув гривою, махнув хвостом та рвонувся вперед, мов срібна блискавка, тільки земля бризнула з-під копит.

— Тиха ніч та безтурботний відпочинок, — сказав Меррі Арагорну. — Щастить декому! Піну не хотілося спати, але хотілося пересісти до Гандальфа — ось, дивиться, він вже ще, замість того, щоб обернутися на камінь та стирчати тут на науку нащадкам… [179]

— Не бурчи, — сказав Арагорн. — Ще невідомо, що сталося б, якби палантір Ортханка потрапив до твоїх рук. Зате ти тепер поїдеш зі мною. Вирушимо за чверть години. Приготуйся, збери Пінові речі. Та поквапся, друже!

Тінебор летів стрілою по рівнині. Його не треба було ані підганяти, ані направляти. Не минуло й години, а вони вже переправились через броди на Ізені, проїхали повз свіжий курган.

Сили повертались до Піна. Він зігрівся, а зустрічний вітер приємно освіжав обличчя. Поряд з Гандальфом було затишно та спокійно. Жахливі враження від чарівної кулі та крилатої тіні блідли в пам'яті та вже здавались напівзабутим сном.