Шрифт:
— Не сумуй, хане! Ти врятував військо, а поки за твоїми плечима військо, ти — хан! Жінок же та дітей твоїх визволимо! І стада твої нікуди не дінуться! Іще завтра Святослав розплатиться з тобою за кривду сповна!
— Який Святослав? — здивувався Кза. — Київський? Я його там не бачив… Над полками урусів майоріли стяги Ігоря Сіверського…
— Ігоря Сіверського? То й він тут, мій сват? Пай-пай! — Кончак узявся в боки. — Упізнаю гарячого Ольговича! Видно, напросився, щоб Святослав дозволив іти в голові… Отже, це він тебе сьогодні гарненько попатрав!
Кончак усе-таки не втримався, щоб не вколоти хана-недруга.
Кза схопився на ноги. Кончакові слова боляче вдарили його по серцю.
— Я відомщу йому!
— Ми помстимося! Ми! Гуртом! І не тільки йому, а всім князям і передусім Святославові! — жорстоко кинув Кончак і взяв Кзу за плечі. — Настав наш час, хане! Круг мене нині зібрався весь Половецький степ! Я приготував Святославові добрячу петлю, і він уже всунув у неї свою голову! Залишилося зашморгнути!.. Якщо ми тут погромимо урусів, тоді ніяка сила не спинить нас у нашому поході на Русь! Ти розумієш, що це означає?
Кза, звичайно, розумів: Русь залишиться без захисту. Але він також розумів і те, що ця перемога незмірно зміцнить владу Кончака над степом. Коли б Кза не думав про визволення своїх родовичів з уруського полону, він і пальцем не ворухнув би, щоб допомогти Кончакові. Та що зробиш — мусиш!
— Ми розгромимо їх! — озвався похмуро. Кончак струснув його за плечі.
— Кза, допоможи мені! Кза! Хай твої вивідачі слідкують за кожним кроком Ігоря і про все повідомляють мені! Це добре, що він відірвався від Святослава! Ми погромимо спочатку Ігоря — завтра погромимо! А потім гуртом навалимося на Святослава з братією… Кза!
Кза вийшов, а Кончак плеснув у долоні і владно кинув молодому вилицюватому джигітові, що заглянув у юрту:
— Коня мені!
4
Дрімає у полі хоробре Ігореве гніздо. Далеко залетіло! Сонна ніч зависла над ним темним половецьким шатром. Тільки вряди-годи хтось хрипло забелькоче вві сні чи захропе стривожено кінь, натрапивши в траві м'якими рухливими губами на щось бридке, відразливе — на слизького слимака чи на холодну земляну жабу.
На сході ледь-ледь зажеврів край неба. Кривава зоря світ ізвістує. Із широкої долини Сюурлію потягнуло туманною прохолодою і терпким запахом лепехи.
Славута підвів голову, розплющив очі. Прислухався. Що його збудило? Чи комарі завели свою передранкову пісню, чи десь у норі розтривожилося кубло степових джмелів? А чи…
Він нахилився, припав вухом до землі. Завмер. Ні, не комарі то і не джмелі. То гуде земля. Степ стугонить від тисяч кінських копит! З усіх усюд той гул долітає!
Де й сон подівся!
Славута кинувся до Ігоря, що спав неподалік на м'якій половецькій кошмі, затермосив щосили.
— Княже, вставай!
Ігор протер очі.
— Що? Пора вже?
— Половці!
Ігор підскочив.
— Не може бути! Звідки?
— Ідуть — і від моря, і від Дону, і від усіх сторін. Сам послухай!
Ігор ліг на землю.
— Ну, що? — заквапив його Славута.
— Ти не помилився, учителю… Справді, коні копитами б'ють! Земля гуде, мов перед грозою! Обступають нас бісові діти зі всіх боків! Ну й веремія здійметься уранці!..
Славута скрушно похитав головою.
— Якби тільки веремія…
— Ти думаєш — гірше? Що ж нам робити?
— Передусім будити людей, готуватися до бою, а потім усією силою пробиватися до Дінця!.. Тільки тепер не до Сальниці — туди далеко, а до найближчого берега навпростець! Тут усього сім-вісім верстов… І броди є… Нам би тільки дістатися ріки — там ліси, вони сховають нас, прикриють, та й половцям ніде буде розвернутися…
Ігор почав будити брата Всеволода і сина Володимира.
Прибігла сторожа, сповістила:
— В степу показалися половецькі ратники!
Незабаром весь табір заворушився, загув. Одно слово — половці! — враз підняло всіх на ноги, навіть тих, кому сон був миліший за все на світі. Ще толком ніхто нічого не знав — де половці, скільки їх, — а тривога вже полонила людей, змусила їх мовчки, без зволікань вхопити зброю, сісти на коней і стати у свої копія, стяги, полки. Полон з вежами поставили всередину, посилили охорону. Ждан підвів Ігореві Воронця.