Тривога їхня посилилася тоді, коли з півдня на Самару та Оріль прибуло ще кілька ханів з родами своїми. Схоже було на те, що Коб'як згуртовує сили. Чому ж тоді зволікає з виступом, чого жде?

Ясність внесла несподівана зустріч у степу.

А трапилося це так.

Усі ці дні Ждан не розлучався з матір'ю. Коли їхав на торги в далекий улус, то не залишав її у таборі, а брав з собою. Говорили вони безупинно і не могли наговоритися — і про свої поневіряння, і про батька, і про Настю, що, як подейкують, стала жоною якогось хана, і про Івана, який хтозна-де подівся — чи то його половці вбили, чи якось урятувався, і про найменших Жданових братиків та сестричок, що погинули у Вербівці від рук нападників… Та хіба мало про що могли говорити мати з сином після трирічної розлуки, після того, що вони пережили!

Отож одного дня, коли вони поверталися до табору, Ждан попустив віжки, і коні самі поволі тюпали по ледь помітній доріжці, протоптаній у буйних заростях трав та пахучого зілля. Мати не зводила з сина своїх змучених очей і вдесяте слухала його неквапливу розповідь про втечу, про Кончака, про Самуїла, про князів… Шорсткою натрудженою рукою гладила його руку, а другою витирала сльози, що затуманювали їй зір, коли вона слухала про смерть батька чи про князівський поруб у Новгороді-Сіверському.

— Біднесенький мій! Ріднесенький мій! — шепотіли тоді її худі, посинілі губи.

Захоплені спогадами, вони не помітили, як з придорожнього гайка виїхав вершник і помчав їм навперейми.

— Урус, зупинись!

Ждан притримав коней.

Верхівець під'їхав упритул до воза, натягнув поводи.

Це був отрок-чабан. На плечах — витертий чепкен, на ногах — постоли з сириці, на голові — повстяний гостроверхий каук, з-під якого вибивалася кучма густого чорного волосся. За плечима — лук, при боці — шабля та шкіряний тул зі стрілами.

Ждан запитливо глянув на незнайомця. Що йому потрібно?

А той якийсь час мовчки дуже пильно розглядав матір і сина, а потім, оглянувшись, тихо промовив, мовби боявся, що хтось його підслухає в цьому безлюдному степу:

— Мерщій вирушайте додому! Невже ви не помічаєте, що ось-ось Коб'як рушить на Русь? Тоді ж вас затримають тут, як заложників!

Вражений Ждан уважно глянув на молодого чабана.

— Хто ти такий? Як тебе звати!

— Не питай.

— Звідки ти так добре знаєш нашу мову?

— Моя мати — уруска… Навчила…

— Але ж ти половець?

— То мій батько половець…

— А ти?

Чабан здвигнув плечима і промовчав.

— Чому ж ти вирішив попередити нас?

— Мене мати послала…

— А сам би ти не попередив?

— Може, й сам попередив би… Бо я люблю нашу мову, наші пісні, наших людей, нашу землю, якої я ніколи не бачив. Та про неї так гарно розповідає моя мама! І я вірю, що так воно і є, бо мати у мене — свята! А її земля для мене рідна! Можете вірити мені! їдьте звідси швидше!

— Дякую тобі, друже, і твоїй матері дякую за важливу звістку…

Отрок вдарив коня і хутко зник у зелених заростях верболозу.

Того ж вечора, почувши таку несподівану новину, Самуїл підняв людей і вирушив у зворотну дорогу, до Києва.

Переволока — одна з найвідоміших переправ через Дніпро в його середній течії поблизу Ворскли. Тут кам'яна гряда підперла води ріки і утворила широкий, зручний брід, яким з прадавніх часів користувалися і корінні мешканці Подніпров'я — слов'яни, і численні кочові племена, що одно за одним упродовж століть котилися, мов хвилі, по неозорих степах між Волгою та Дунаєм.

Самуїл став табором недалеко від броду, в затишній, лісом захищеній від стороннього ока долині, а на березі залишив у потаємному місці сторожу, яка мала повідомити про прибуття князя з дружинами, а також про появу половців чи якихось інших чужинців.

Три дні ніхто не з'являвся. А на четвертий, опівдні, на протилежному березі показалося два вершники. Вони постояли над водою, напоїли коней і, пересвідчившись, що на переправі, крім них, нікого не видно, пустилися перебродити Дніпро.

Якраз вартував Ждан з Васютою, вайлуватим, сумирним хлопцем. З гущавини кущів вони пильно зирили за тим, що робиться на ріці.

— Як нам бути, Ждане? Нехай собі їдуть чи сповістимо наших?

Ждан приклав козирком руку до лоба, примружив проти сонця очі.

Верхівці скидалися на степовиків, а степовики, навіть якщо їх тільки двоє, можуть привести за собою цілу орду. Треба сповістити Самуїла — хай вирішує.

— Мчи, Васюто! Клич наших!

Не встигли чужинці досягти середини ріки, як прибув Самуїл з хлопцями, наказав перекрити дорогу, що виводила в степ.

— Здається, половці. Чи не вивідачі Коб'якові?