Шрифт:
Тут прочинилися двері, і служник сповістив:
— Боярине, прибув посланець… Великий князь велить тобі прибути не гаючись.
Славута кивнув головою.
— Іду.
Залишивши книгу розкритою до наступного разу, відклав убік перо і підвівся.
Святослав ніколи не проявляв до нього зверхності. Ще з дитячих літ між ними склалися рівні, дружні стосунки. Славута був одним з небагатьох, окрім княгині Марії та княжичів, хто користувався повною довірою і щирою дружбою князя.
У князівській хоромині, де збиралася боярська дума, вже сиділи найближчі до князя люди — його сини Всеволод, Олег та Володимир, воєводи Роман Нездилович та Тудор, по другий бік столу — князь Рюрик зі своїми найближчими воєводами.
Святослав указав на місце поряд з собою.
— Сідай, Славуто… Тепер, здається, зібралися всі, кому належить бути на цьому снемі, — і, обвівши пильним поглядом присутніх, тихо сказав: — Братіє! Минуло всього п'ять тижнів з того щасливого дня, коли ми погромили на Хоролі богопротивного Кончака. На жаль, нам не пощастило схопити його самого, подібно Коб'якові, і він, як сповіщають наші люди з Лубна та Римова, знову заворушився, знову збирає сили, щоб напасти на нас… Доки ж будемо терпіти це лихо? Чи не пора сильною збройною рукою перепинити шлях поганим на Русь?
— Пора, княже! Пора! — почулися голоси. — Не ждати, поки він сам, окаянний, прийде в нашу землю, а зібрати силу і самим піти в Степ!
— Ми теж так думаємо, братіє, з князем Рюриком! На цей раз підемо не на Сулу і не на Оріль, а до самого синього Дону, в саме серце Половецької землі!
— Для цього потрібні немалі сили, — докинув воєвода Тудор.
— Ми зберемо такі сили, яких ще ніхто з нас ніколи не збирав! Князь Рюрик підніме всю Руську землю [49] та чорних клобуків! Володимир Глібович тільки й мріє про новий похід! Я завтра вирушаю у свої Верховенські володіння [50] — зберу там немалу дружину! Поїду водою по Десні — тож заверну в Чернігів до брата Ярослава і підніму його на цей похід! А потім — до Ігоря та Всеволода. Гадаю, і вони не відмовляться… Князь Рюрик, як мені відомо, уже послав гінців у Смоленськ до брата Давида Ростиславовича, і я не сумніваюся, що смоляни припливуть Дніпром… Закличемо інших князів!.. Як бачите, ми поведемо справді велике військо, і на цей раз Кончака спіткає безславний кінець!
49
Руською землею первісно називалася Київська земля.
50
Верховенські володіння — землі Святослава у верхів'ях Десни (Вщиж, Брянськ, Карачів).
Всі знову дружно загукали:
— Так, княже! Тільки спільними силами! Захистимо Руську землю від поганих!
— Коли ж вирушимо? — спитав Славута. — Може, варто було б завдати половцям попереджувального удару, щоб ввести їх в оману? Скубнути — і назад! Хай думають, що це справжній наш похід, і, відбивши його, хай розпустять свої сили! А ми тут як тут!
— Це розумна думка, — сказав Святослав і обвів оцінюючим поглядом воєвод. — А що, коли послати нам Романа Нездиловича з берендеями? Нехай цими днями зніметься і коротким, але сміливим ударом трохи полякає степовиків… Як ти гадаєш, Романе?
Наполовину берендей, воєвода Роман тріпнув смоляним чубом, відповів швидко, без вагання:
— Зроблю, княже! Два дні на збори — і гайда!
— От і добре! А ми виступимо десь наприкінці травня, коли будемо готові.
Всі погодилися з такою думкою.
Рішення снему було дуже важливе. Йшлося про велику війну, яка мала, коли пощастить, надовго відбити половцям охоту нападати на Русь. Та ніхто з учасників його і сном і духом не відав і відати, звичайно, не міг, що готує їм найближче майбутнє. А це майбутнє вже насувалося на Руську землю, і було воно неждане, грізне і криваве.
3
Князь Ярослав на честь брата, великого князя київського, звелів дзвонити у всі дзвони Чернігова. І поки Святославові човни приставали до причалу, поки великий князь із Славутою сходили на берег, де стояв в оточенні бояр, ждучи їх, Ярослав, у синьому надвечірньому небі пливли і пливли урочисті передзвони і линули за повноводу весняну Десну, що недавно звільнилася від криги, на Чорну могилу, на Болдині гори і на всі кінці світу — на Красне, на Любеч, на Городню та Мену…
Невеликий, ошатно одягнений, з рівно підстриженою чорною бородою та хитринкою в карих очах, Ярослав широко розкинув руки і тричі, хрест-навхрест, поцілував брата в уста.
— Здоров будь, брате мій, великий княже мій! Твій рідний Чернігів радіє з твого приїзду і щиро вітає тебе!
Потім обняв Славуту.
— Учителю! Мій дім — твій дім! У ньому ти будеш найбажанішим гостем! Не гостем, а господарем, бо Чернігівська земля — твоя вітчизна, і мені хочеться, щоб ти відчував себе тут, як дома!
Ярослав умів бути гостинним, коли хотів. Умів і лука вим бути одночасно. І важко було визначити, коли він той чи інший.
Цю братову рису добре знав Святослав, тому відразу обірвав його медоточиві слова:
— Не гостювати приїхали ми, Ярославе, а по великому і важливому ділу завітали до тебе… Тож на пир нас увечері запрошуй — вихилимо келих за твоє здоров'я, але перед тим знайди годинку, щоб порадитись з тобою!
— Гаразд, брате, — схилив голову Ярослав.
Баскі коні швидко винесли їх на невисоку гору, де здіймалися могутні вали та дубові, потемнілі від часу й негоди стіни города. Позаду гарцювали молоді гридні з охоронного стяга Ярослава. Тисячні натовпи людей вкрили узбіччя дороги та навколишні горби. Кожному кортіло ближче побачити Святослава — переможця Коб'яка та Кончака.