Любава заховала обличчя у нього на грудях і з тремтінням у голосі прошепотіла:

— І ти, Жданку, моя оберега! Ти моя доля і мій світ ясний! А без тебе і світ білий буде мені не милий!

Він відчув у себе на грудях її гаряче дихання і своїми вустами знайшов її м'які трепетні вуста.

Їм обом здалрся раптом, що земля сколихнулася під їхніми ногами, що небо, і місяць, і зорі пустилися навколо них у шалений дикунський танок, а солов'ї так розспівалися-розщебеталися, мов весільні дружки.

Вони взялися за руки й пішли до стіжка, а там упали на м'яке прохолодне сіно і забули про все на світі — і про Кончака, і про князя Ігоря, і про наступний похід. Тільки місяць та вони. Тільки місяць, зорі срібні та їх двоє на всьому широкому безмежному світі.

В ту саму ніч на далекій Росі, де жили чорні клобуки, відбувалася подія, що мала відношення і до сіверських князів, і до їхніх воїв, і до Ждана.

Аяп, по уруському звичаю, поставив собі дерев'яну хатину і в ній проводив усю зиму. Однак, як тільки з землі сходив сніг і починали броститись дерева, як тільки степ за Россю вкривався молодою травою, він виганяв туди на випас табун коней, ставив юрту і там жив, уже за звичаєм своїх предків, усе літо. Удень його підміняли батраки, і він днював у Торчеську, а на ніч знову повертався в юрту, бо там йому легше дихалося. Та й інші причини, про які він не розповідав нікому, навіть рідним, змушували його до цього.

Юрта стояла на горбочку, щоб не було в ній сиро і щоб вітром здувало мошкару. Тепла місячна ніч повнилася таємничими звуками, що прилітали зі степу та з лугу. І Аяп, лежачи на теплій кошмі, дивився крізь відкритий отвір, бо полог був відкинутий, на зоряне небо. Йому не спалося. Тривожні думи снували в його старій голові. Вже більше півроку немає вістей від Кончака. Що з сином? Живий він? Здоровий? Чи досі хижі птахи й кістки рознесли по білому світу?

Собачий гавкіт обірвав його думи. Невже вовки?

Він вийшов з юрти і глянув на долину, де паслися коні. Вони спокійно скубли траву. Отже, не вовки.

Собачий гавкіт наближався з боку степу. В синій імлі вималювалася постать верхівця, який довгою хворостиною відбивався від собак. Хто б це міг бути?

Аяп відчув, як у нього раптом потерпли ноги. Невже Кончаків посланець?

— Віджени собак, старий! — почувся приглушений голос. — А то бабки пообгризають коневі! Тсе-тсе!

З вимови Аяп відразу зрозумів, що це справді гість з берегів Тору, і прикрикнув на собак.

— Аяп? — запитав незнайомець.

— Аяп, — тремтячим голосом відповів той, — Хто ти, джигіте? Звідки путь держиш?

— Привіт тобі від сина Куна, — сказав той, не відповідаючи на запитання старого, і простягнув на долоні ханську тамгу.

— Він живий? Здоровий? — аж кинувся Аяп.

— А що йому подіється? Тиждень тому я бачив його, як ось тебе. Велів кланятися…

— Дякую. Заходь, дорогий гостю, до юрти. Поп'єш кумису, поїси бешбармаку, — стара приготувала мені, щоб не голодний був… Як же тебе звати, джигіте?

— Джабаєм.

— Заходь, Джабаю. Тут безпечно — я сам. Поки зголоднілий гість їв і запивав з бурдюка холодним кумисом, Аяп мовчав. А коли той закінчив, запитав:

— А що хан Кончак — живий, здоровий?

— Живий і здоровий, Аяпе, і велів тобі передати через мене все, про що ти дізнався. Що робиться в Києві? Аяп промочив кумисом горло.

— Князь Святослав задумав на літо великий похід.

— Куди?

— Хан Кунтувдей каже, що на Дон. Тобто на самого Кончака.

— Ов! Якими ж силами?

— Зараз він поплив Десною у свої землі збирати військо і домовлятися з сіверськими та смоленськими князями. А князь уруський Рюрик уже готується, — нещодавно прикликав до себе у Білгород хана Кунтувдея і наказав на кінець уруського місяця травня з усіма чорними клобуками зібратися біля Заруба на Дніпрі і ждати на нього там… Щонайменше сім князів — Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський, Ярослав Чернігівський, Ігор Новгород-Сіверський, Всеволод Трубчевський та Давид Смоленський, рідний брат нашого князя Рюрика, — підуть у похід. Сила велика!

— Коли ж на них сподіватися?

— Хай великий хан Кончак сам думає… А я б уже зараз готувався!

— Дякую, Аяпе, — сказав Джабай. — Ти зібрав дорогоцінні вісті… Хан Кончак звелів передати тобі, що в Куна й волосина не спаде з голови, якщо ти і далі вірно служитимеш Дешт-і-Кипчаку!

— Вірно служитиму. А що мені робити? — зітхнув Аяп.

Рано в четвер, залишивши в Путивлі за старшого князя Володимира Галицького, Ігор з сином та ковуями Ольстина Олексича, яких прислав Ярослав Чернігівський, вирушив у похід. В суботу до нього на Пслі приєднався зі своїм полком князь Святослав Рильський, і з'єднане військо, що налічувало тепер шість тисяч воїв, попрямувало ледь помітним путівцем на схід — до Дону великого. Йшло воно з обозом і сумними кіньми і розтягнулося на добрих п'ять верст.