— Поглянь, — сказав я, — ось до чого я б звернувся на «ви». Пам'ятаєш, як у твого улюбленого Чехова: «Вельмишановна шафо…»

Ліка засміялася.

— Та це й не шафа, — продовжував я, — це справжнє «дворянське гніздо»! У ньому можна жити!

— Ми можемо її купити? — запитала Ліка, яка мало цікавилася фінансовим станом нашої родини.

— Ми навіть зобов'язані це зробити! Ходімо!

Ми зайшли до магазину й там з'ясувалося, що це — експериментальна модель, яка існує поки що в єдиному екземплярі. Вона виставлена, щоб вивчити споживацький попит. Ліка засумувала.

— А коли ви вивчите цей попит?

— За місяць-два. Не раніше, — відповів продавець, — ось тоді й почнемо приймати замовлення.

— Ой, як прикро! — сплеснула руками Ліка.

Дорогою я весь час заспокоював її.

— Але ж це — єдина річ, яку тобі закортіло придбати за весь цей час! — не вгамовувалася вона. — Я хочу, щоб твої бажання завжди збувалися!

— Та хрін із нею, з цією дерев'яною коробкою!

Я вже шкодував, що потяг її до магазину, вона сприймала все занадто серйозно. Мені довелося терміново вигадувати щось ще, і в наступному магазині я «поклав око» на розкішний, але достатньо вульгарний комплект постільної білизни. Потім ми купили торшер та антикварне письмове приладдя. Усе це було зовсім безглуздо. Але створювало атмосферу спільної родинної справи.

— Тобі все це справді подобається? — допитувалася Ліка, із сумнівом розглядаючи вдома наші придбання.

— Не дуже…

— Тоді віднесемо це людям…

— Яким людям?

— Будь-яким. Тим, кому це справді потрібно.

— Чудово! Якщо врахувати, що найдешевше з цього мотлоху коштує не менше сотні зелених! — не витримав я. І далі вже не міг стриматися. — Тобі цікаво так жити? Бути хатнім кошеням, маючи розум і талант?! Коли ти часом обслуговуєш мене, як у готелі, я відчуваю себе повним кретином! Тобі це цікаво? Ні, звичайно ж, мене, як нормального мужика, цілком влаштовує цей стан справ — «хороший дім і дружина під боком. Що ще треба, аби гідно зустріти старість…» Але я почуваюся якимось тираном. Хіба такого життя ти хотіла? Тобі все це цікаво?

Я штовхнув торшер ногою. Вона знітилася. Я злякався.

— Послухай, — сказав спокійніше, — Я не хотів тебе образити. Мені просто шкода, що ти марнуєш свій час і… життя.

— Любов не буває марною. Я тебе не розумію…

Вона, здається, й справді не розуміла. І я припинив будь-які намагання вплинути на її честолюбність.

Місяця через півтора їй зателефонували з інституту й запропонували взяти участь у щорічному бієнале, яке проходите в мальовничому куточку Карпат. Я зрадів, що про неї не забули.

Ліці не дуже хотілося їхати, але коли в нашу кухню набилося півгрупи колишніх однокурсників на чолі з викладачем, очі її заблищали. Усі вони, галасливі та веселі, поглядали у мій бік із пересторогою. Даремно! Я випромінював благодушність, розливав вино й усім своїм виглядом показував, що не збираюся ставати на заваді молодому талантові. Це й справді було так.

— Добре. Я поїду, — сказала Ліка, коли гості розійшлися, — якщо ви всі цього так прагнете…

— Ну ось, ти знову робиш щось заради когось! А ти ж — талановита малярка, це — твій світ, твоє оточення. Зрештою, ти зможеш там продати свої картини і… О! Я придумав! Ти продаси свої картини й подаруєш мені шафу!

Їй був потрібен поштовх, ідея, заради якої вона могла б відірватися від цього затишного домашнього існування. І моя ідея їй сподобалася. Вона навіть заплескала в долоні й одразу почала складати малярські прибамбаси, хоча до початку бієнале лишався тиждень.

Виглядав цей творчий захід приблизно так: десь біля підніжжя гір облаштовувалося «художнє містечко». Ставилися намети для учасників, будувався імпровізований вернісаж під величезним брезентовим тентом. Два тижні молоді обдарування працювали на пленері, виставляючи свої старі й нові роботи на продаж. Сюди ж автобусами час від часу звозили журналістів, телевізійників, мистецтвознавців, навіть іноземців-колекціонерів.

— Це буде божевільня, — пояснила мені Ліка, — застілля до ранку. Яке там малювання? Так, профанація…

— Не перебільшуй. А якщо буде погано — то хоч побудеш на природі, подихаєш чистим повітрям, відпочинеш від мене, дурня… А я приїду тебе відвідати. І ми гулятимемо у горах!

Тут мене пересмикнуло і я замовк…

Люблю вересень. Цього року він був особливо теплим і якимось смачним — повітря, просякнуте запахом кави, під вечір набувало густого листяного аромату із присмаком хризантем. Ліка від'їжджала рано-вранці, з останньою групою. За день до того я домовився з хлопцями, що вони завезуть її приладдя раніше, адже сам у день від'їзду мав купу важливих справ і не зміг би провести її. Отже, Ліці не довелося тягти на собі важкий етюдник.

Вранці ми пили каву і я намагався ввіпхнути їй до рота хоча б шматочок бутерброда, але вона категорично відмовлялася.

— Ну що, власне, відбувається? — запитував я. — Пару тижнів відпочинеш від хати, від мене… Інша б раділа…

— Ніколи не говори так — «інша». Я не знаю, що робили б інші, але мені без тебе погано. Ніби втрачено якийсь важливий орган — руку, наприклад, чи ногу. От ти зміг би ходити з однією ногою?!

— Я б купив милиці! — посміхнувся я.