Шрифт:
«А хіба я шукав?!» — ледь не скрикнув я.
Побіг до кімнати. Було вже доволі пізно, «вельмишановна шафа» маячіла в темряві, мов «Титанік», що поглинув у собі її речі, які я досі не наважувався переглянути. Я почав судомно витягати їх і ретельно перетрушував кожну. Крім болю та шаленого серцебиття, ці пошуки нічого не принесли. Коли весь уміст шафи вже валявся на підлозі, я ще раз оглянув об'ємне днище і в самому кутку помітив… ґудзик. Той самий ґудзик з її куртки. « Цей янгол тебе обожнює…»
Я затис його в долоні. Звук, що вирвався назовні з мого горла, міг би перевернути землю…
…Я написав коротке повідомлення за адресою, що була вказана на візитівці. А потім кожна година мого життя перетворилася на болюче очікування.
І ось тепер жовтий конвертик висвітився у правому кутку. І я не знав, що краще — цей конверт чи НІЧОГО. Я перевів подих. Клацнув «мишкою». Заплющив очі. Розплющив…
«Я померла 25 вересня 1997-го року…»
Я закрив обличчя руками. Холод і морок поглинули мене…
Книга друга
Частина перша
Ліка
«Я померла 25 вересня 1997 року…
Кожного разу, коли згадую той день, закриваю обличчя долонями — навіть якщо в цей час перебуваю серед людей…
…Я їхала на вокзал із таким відчуттям, ніби мене відправили в космос. На пульті у водія виблискувала червона лампочка, не знаю, що це було — вогник лічильника чи магнітоли, — мені здавалося, що це мигтіння відраховує хвилини мого перебування на Землі. Підсвідомо я шукала можливості залишитися. Але в кишені лежав квиток, фарби з етюдником прибули на місце раніше за мене, погода була чудова й таксі їхало швидко.
У мене ще залишався час до потягу, я поблукала привокзальним майданом. І побачила те, що могло б змінити плани: «нашу» шафу у вітрині, на ній висіла табличка «Продається!» Я відчула неймовірне полегшення: привід було знайдено! Гроші в мене були, і я швидко оформила покупку. А тоді мені на думку спала «геніальна ідея»: буду вдома, а потім, перед твоїм приходом, заховаюсь у шафу. Ось такий сюрприз мав бути…
Далі? Я померла…
Я повернулася на вокзал, купила новий квиток і сіла в потяг…»
…В інституті її прозвали Лисиця. Через руде волосся та зелені очі.
Лисиця з'явилася увечері наступного дня після відкриття бієнале. У той час молоді художники та гості вечеряли, зібравшись біля великого мангалу і накритих на галявині фуршетних столиків. Неподалік камерний оркестр вигравав мелодії Вівальді. Метрів за сорок від імпровізованої вітальні стояли об'ємні брезентові павільйони з експозиціями, ще далі — намети для учасників. Іноземні гості та журналісти ночували в мальовничому готельному комплексі районного центру. За схилами гір на них чекали автобуси. Відвідувачі мали досить респектабельний вигляд порівняно з художньою братією. У сутінках білі сорочки чоловіків світилися, мов неонові. Легка музика, дзвін бокалів, приглушені голоси та чорна кошлата гора… Вона дихала, як жива, і скидалася на велетенського звіра, який заснув у країні ліліпутів.
Щойно шановна публіка разом із оркестром від'їхала — картина змінилася. На галявині лишилося осіб тридцять. Із магнітофона полинули зовсім інші звуки, на столах поряд із залишками шампанського з явилися пляшки горілки, в повітрі запахло «косячками», художники скупчилися біля ватри. У цю мить на галявині з'явилася вона.
— Погляньте, Лисиця! — Першим її помітив Птаха — худорлявий хлопець, який «у світі» іменувався Сашком. — Приїхала таки…
— Як завжди, у своєму репертуарі… — підхопила керамістка Віка. — Ніби з Місяця звалилася…
— Та годі тобі! Лисиця і в тундрі Лисиця! — сказав ще один їхній товариш — Влад. Жбурнувши недопалок у кущі, він підвівся назустріч дівчині, котра розгублено оглядалася довкола. — Піду зустріну нашу королеву, а то заблукає…
Лисиця була бліда, джинси до колін обліплені брудом, на загостреному обличчі застигла маска байдужості. її всадовили біля вогнища, хтось простягнув склянку з горілкою та шашлик на дерев'яній паличці. Лисиця мовчки випила, від чого Віка аж присвиснула, а вся компанія зайшлася реготом.
— Молодець! — сказав Птаха. — Наша людина. А то завжди поводишся, немов нерідна…
— А коли це вона тобі рідною була, дозвольте запитати? — єхидно посміхнулася Віка. — Лисиця — не нашого поля ягідка. З таким татусем. Ще й чоловік йому до пари. Так що спи, Птахо, спокійно.
— Може, косячок згорнути? — продовжував Птаха, не зваживши на слова подруги.
— Мовчить — отже, згоджується! — підвів риску Влад, протягуючи новоприбулій чергову сигаретку. Хлопці перезирнулися. Зависла пауза, під час якої Лисиця покірно зробила декілька затяжок.