Сінскі задоволено кивнула.

— А як щодо іншої справи, яку ми з вами обговорювали?

— Вона в процесі підготовки. Пакунок відправлять, як тільки виникне нагода.

Сінскі подякувала чоловікові, і той пішов бетонним покриттям до літака. Вона обернулася до Ленґдона.

— А ви впевнені, що не хочете летіти разом із нами? — Директорка ВООЗ втомлено всміхнулася професору й заправила за вуха прядку довгого сріблястого волосся.

— Зважаючи на ситуацію, — жартівливо відповів Ленґдон, — не думаю, що професор мистецтвознавства чимось допоможе.

— Ви вже й без того багато допомогли, — погодилася Сінскі. — Навіть більше, аніж гадаєте... — І вона кивнула на Сієнну, але її поруч із ними вже не було. Сієнна стояла ярдів за двадцять позаду, біля великого вікна, і дивилась на С-130, уже готовий до вильоту; на її обличчі застиг вираз глибокої задумливості.

— Дякую вам за те, що повірили їй, — тихо сказав Ленґдон. — Схоже, у її житті це траплялося нечасто.

— Сподіваюся, що ми із Сієнною Брукс маємо багато чого повчитися одна в одної. — Сінскі простягнула Ленґ- дону руку. — У добрий час, професоре. Нехай вам Бог допомагає.

— І вам, — сказав Ленґдон, тиснучи їй руку. — Удачі вам у Женеві.

— Авжеж, удача нам знадобиться, — погодилася Сінскі й кивнула в бік Сієнни. — Даю вам змогу трохи побути разом. А як будете готові, відпускайте її до нас.

Коли Сінскі йшла через термінал, вона машинально засунула руку до кишені й витягнула звідти дві половинки розбитого амулета, стиснувши їх у долоні.

— Не викидайте отой жезл Асклепія! — гукнув Ленґдон їй услід. — Його ще можна полагодити.

— Дякую, — відповіла Сінскі, махнувши рукою на прощання. — Сподіваюся, що полагодити можна все.

* * *

Сієнна Брукс стояла самотньо біля вікна й дивилася на вогні злітно-посадкової смуги, що видавалася примарною в низькому тумані, над яким збиралися хмари.

Удалині, над диспетчерською вежею, велично маяв турецький прапор — червоне поле із зображеними на ньому півмісяцем і зорею — давніми символами з часів Оттоман- ської імперії, котрі й досі гордо майоріли в сучасному світі.

— Дам тобі турецьку ліру, якщо скажеш, про що думаєш, — почувся позаду низький голос.

Сієнна не обернулася.

— Насувається буря, — сказала вона.

— Знаю, — тихо відповів Ленґдон.

Через кільканадцять довгих секунд Сієнна повернулася до нього.

— А ще мені хочеться, щоб ти теж поїхав до Женеви.

— Дякую за запрошення, — іронічно відповів він. — Ти вестимеш там дискусії про майбутнє. А підтоптаний старомодний професор тобі тільки заважатиме.

Вона здивовано поглянула на нього.

— Гадаєш, ти для мене застарий, еге ж?

Ленґдон голосно розсміявся.

— Сієнно, я не гадаю, я знаю напевне,що я для тебе за- старий!

Вона ніяково замовкла й переступила з ноги на ногу.

— Що ж... принаймні ти знатимеш, де мене знайти. — Вона по-дівчачому знизала плечима. — Ну, це якщо ти... коли-небудь захочеш зі мною побачитися.

Він усміхнувся.

— Я був би дуже радий.

Настрій Сієнни трохи покращився, та між ними запала довга ніякова тиша, бо ніхто з них не знав, що сказати на прощання.

Сієнна підняла погляд на американського професора, і на неї накотилося досі не відоме почуття. Не кажучи ні слова, вона раптом піднялася навшпиньки й міцно поцілувала його в губи. Коли жінка відсахнулася, її очі були мокрими від сліз.

— Я скучатиму за тобою, — прошепотіла вона.

Ленґдон ніжно всміхнувся й огорнув її руками.

— Я також за тобою скучатиму.

Вони довго стояли, зімкнувши обійми, які жоден не хотів розривати. Нарешті озвався Ленґдон:

— Є одна давня приказка... яку часто приписують самому Данте. — Він зробив паузу. — «Пам’ятай сьогоднішню ніч... бо вона є початком вічності».

— Дякую тобі, Роберте, — сказала Сієнна, і по її щоках покотилися сльози. — Я нарешті відчула, що в мене є мета.

Ленґдон іще міцніше пригорнув її до себе.

— Ти завжди казала, що хочеш врятувати світ, Сієнно. І, можливо, саме тепер тобі трапився цей шанс.

Сієнна лагідно всміхнулася й відвернулася. Ідучи на самоті до літака, що чекав на неї, жінка роздумувала про все, що трапилося... про все, що ще може трапитися... і про всі можливі варіанти майбутнього.

«Пам’ятай сьогоднішню ніч, — повторила Сієнна сама собі, — бо вона є початком вічності».