Ваєнта обернулася й побачила кумедний помаранчевий помпон, що теліпався на патичку, — то жінка-гід намагалася перегнати свою невеличку отару туристів через Понте Веккіо.

— Над вами — найбільший шедевр Базарі! — вигукнула жінка з добре тренованим ентузіазмом, піднявши свій патичок із помпоном і закликаючи всіх поглянути вгору.

Ваєнта тільки тепер помітила над собою конструкцію, яка тягнулася над вершечками крамниць.

— Це коридор Базарі, — заявила жінка-гід. — Завдовжки близько півмілі, він забезпечував родині Медичі безпечний перехід від Палацо Пітті до Палацо Веккіо.

Ваєнта придивилася до схожої на тунель конструкції над своєю головою. Вона чула про цей коридор, але знала про нього вкрай обмаль.

«Він веде до Палацо Веккіо?»

— Ті нечисленні, хто має зв’язки у вищих колах суспільства, — продовжувала гід, — і досі мають змогу скористатися цим коридором. Це видовищна мистецька галерея, що простягнулася від Палацо Веккіо до північно-східного краю садів Боболі.

Те, що гід сказала опісля, Ваєнта вже не чула.

Бо притьмом кинулася до свого мотоцикла.

розділ41

Шви на голові Ленґдона знову заболіли, коли вони з Мартою й двома охоронцями увіпхалися до кімнати відеоспостереження. Тісна кімната виявилася колишньою переробленою роздягальнею, де дзижчали комп’ютери та монітори. Усередині було неймовірно спекотно й смерділо застоялим цигарковим димом.

Ленґдону відразу ж здалося, що стіни насуваються на нього.

Марта сіла перед монітором, який уже працював у режи- мі прокручування записів, показуючи зернисте чорно-біле зображення андито,зняте високо над підлогою. Часова позначка на екрані свідчила, що зображення відмотали до пізнього ранку вчорашнього дня — вочевидь, саме перед відкриттям музею й задовго до Ленґдона і загадкового Дуоміно, >і кі з’явилися аж увечері.

Охоронець швидко прокрутив зображення вперед, і Ленґдон побачив, як до андитошвидко хлинув потік туристів, що рухалися пришвидшеними кумедно-рвучкими кроками. Із кута, під яким камера здійснювала зйомку, маски не було видно, але вона, напевне, містилася в шафці, бо відвідувачі часто зупинялися перед нею, витріщалися всередину, робили фотознімки — і рушали далі.

«Швидше, будь ласка», — подумав Ленґдон, знаючи, що до музею вже їде поліція. Він подумав, що, може, їм із Сієн- иою краще вибачитися, вийти з музею й чкурнути навтьоки, але вони неодмінно мали побачити це відео: те, що на ньому було зафіксовано, могло дати відповіді на багато запитань стосовно халепи, у якій вони опинилися.

Тепер відеозапис рушив швидше, і в приміщенні з’явилися перші вечірні тіні. Туристи заходили й виходили, їхній потік потроху порідшав, а потім остаточно вичерпався. Коли часова позначка проскочила сімнадцяту годину, світло в музеї вимкнулося і все затихло.

П’ята година вечора. Час закриття музею.

— Aumenti la velocita, — наказала Марта, подавшись уперед на стільці й вдивляючись в екран.

Охоронець збільшив швидкість, і несподівано, близько десятої вечора, світло в музеї знову ввімкнулося.

Сторож рвучко уповільнив швидкість перегляду до нормальної.

За кілька секунд на екрані показалася вже знайома фігура вагітної Марти Альварес. Слід у слід за нею йшов Ленґдон у твідовому піджаку, напрасованих брюках хакі та мокасинах із кольорової дубленої шкіри. Професорові навіть удалося помітити годинник із Міккі-Маусом, що визирнув з-під рукава його сорочки.

«Ось і я... перед тим, як у мене вистрелили».

Ленґдон занервував, спостерігаючи за своїми діями, про які він абсолютно нічого не пам’ятав. «Невже я й справді був тут учора й роздивлявся посмертну маску?» Якимось чином між тим моментом у минулому і моментом теперішнім він примудрився втратити одяг, годинник із Міккі-Маусом і два дні життя.

Відеозапис крутився далі, і Ленґдон із Сієнною підсунулися ближче до Марти та двох охоронців, щоб краще бачити. На німому відео було видно, як Ленґдон із Мар- тою підійшли до експонатної шафки й роздивлялися маску. Коли вони отак стояли, у проході за ними з’явилася широка тінь і до відеокадра ввібрався, човгаючи ногами, товстелезний чоловік. Він був у рудувато-брунатному костюмі, а в руці тримав маленьку валізку. Чоловік був такий великий, що ледь поміщався в проході. На тлі його величезного черева навіть Марта на дев’ятому місяці вагітності здавалася тендітною.

Ленґдон одразу ж упізнав цього чоловіка. «Іґнаціо!»

— Це Іґнаціо Бусоні, — прошепотів Ленґдон на вухо Сі- єнні. — Директор музею собору Дуомо. Я знаю його вже кілька років. Просто ніколи не чув, як його звали Дуоміно.

— Дуже вдале прізвисько, до речі, — спокійно зауважила Сієнна.

У минулому Ленґдон часто звертався до Іґнаціо з приводу артефактів та історії Дуомо, але візит до Палацо Веккіо, здавалося, лежав поза межами компетенції Іґнаціо. Утім, Іґнаціо Бусоні, як впливова фігура в мистецькому світі Флоренції, був іще й палким шанувальником творчості Данте та її дослідником.