Воєвода сидів у кутку, на лаві, поклавши поранену руку на стіл. Обличчя його зблідло, на чолі у відблисках свічки мерехтіли дрібні краплинки поту, в очах — страждання. Його рану щойно перев'язав Василакій, і серце старого боярина заходилося від щемкого болю.

Та, побачивши Добриню, він пересилив себе і усміхнувся.

— Живий?

— Живий.

— Не поранений?

— Бог милував.

— От і добре... Бо тут одна божевільна не вірить. Прибігла посеред глупої ночі, щоб переконатися, що ти живий і не поранений...

З темного кутка раптом почувся докірливий голос Янки:

— Таточку!

Воєвода усміхнувся знову.

— Ну, що там — таточку! Виходь! Виходь на світло! Хай усі бачать, яка в мене неслухняна дочка! Я наказав їй сидіти вдома, а вона прибігла сюди, в саме пекло...

— Я принесла вам їсти, — буркнула Янка, метнувши бистрий погляд на Добриню. — І йшла не сама, а з Василакієм. І мені зовсім не було страшно! А питала я за всіх — і за тебе, і за Степана, і за Іллю, і за...

Вона на мить замовкла і знову кинула погляд на Добриню.

Скориставшись цією паузою, воєвода з лукавинкою в голосі закінчив:

— Авжеж, і за Добриню... Тільки мені чомусь здається, що найперш — за нього!

— Таточку, який-бо ти!

— Е-е, що правда — то не гріх! — махнув здоровою рукою Дмитро і зразу ж посуворішав:— Але я забороняю тобі з'являтися там, де небезпечно! Зразу ж повертайся додому! А Добриня проведе тебе!

— Таточку!

Та воєвода вже підвів очі на Добриню.

— Проведи її, хлопче, щоб не боялася. А по дорозі зайди в собор святої Софії, розшукай ієромонаха Іяникія і дізнайся, чи переховав він у надійне місце бібліотеку князя Ярослава і куди, а якщо не переховав, то скажи, щоб зробив це негайно. Іди і не барися — мунгали з зорею знову розпочнуть приступ, і ми повинні стягнути сюди всі свої сили! Іди!

Добриня був страшенно вражений словами воєводи. В дещо жартівливому тоні він перед усіма присутніми розкрив сімейну таємницю — кохання дочки Янки до нього, простого смерда, колишнього мунгальського полоненика. І не тільки розкрив, а й схвалив. Бо що ж це, як не схвалення, наказ провести її додому і повернутися з ранковою зорею?

Але ж що це все означає? Чому Дмитро так явно розкрив Янчину і його таємницю? Чому стурбувався долею бібліотеки? Чи не думає він, що кияни не стримають ворожого натиску? Невже не сьогодні-завтра Київ упаде?

Охоплений цими тривожними думками, Добриня швидко вклонився і мовчки рушив до виходу з тісного приміщення вежі. На сходах оглянувся — Янка йшла за ним. Він схопив її за руку.

— Янко! Яночко! Люба моя! Я такий радий, що знову бачу тебе! — не стримав він почуттів, що переповнювали його.

— Я теж, Добрику, — шепнула дівчина. — Я теж!

— Але батько каже правду — тут дуже небезпечно!

— Я не сліпа — бачила. Навіть стріляла з лука.

— Ну от! Так і загинути можеш!

— А ти? Навіщо ж мені тоді жити?

Він допоміг їй зійти на землю, і вони, взявшись за руки, попростували на Гору, до собору святої Софії.

Ієромонаха Іяникія знайшли відразу, як тільки заглянули до приміщення бібліотеки. У великій кімнаті з порожніми полицями було напівтемне. Тільки в дальньому кутку на столі коптів недогарок свічки, а біля нього, над аркушем пергаменту, схилилася чубата голова ченця.

На скрип дверей чернець відклав перо і, підвівшись, пішов назустріч.

— Які пізні гості! Мир вам!

— Мир домові цьому, — привітався Добриня. — Ми від воєводи Дмитра. Це його донька Янка, а я — Добриня. Ієромонах перехрестив їх.

— Що ж вас привело до мене?

— Бібліотека, отче. Воєвода просив запитати, чи переховав ти її в безпечне місце і куди.

Іяникій пильно глянув на обох, зморщив лоба.

— Бібліотеку я переховав. Бачите — порожньо стало тут, а було стільки книг! Вся мудрість людська лежала на цих полицях, а тепер — пустка!

— Де ж ти заховав їх, отче?

— Де заховав? Не скажу! Книги — дорожчі за золото! Не скажу!

Дсбриня скипів.

— Але ж воєвода просив дізнатися!

— Воєводі скажу, єпископові скажу, а більше нікому! — суворо відрізав ієромонах. — їм належить знати, а вам — ні! Я ось написав, де заховав книги, і записку цю покладу в тайник. У кожному соборі, в кожній церкві та в монастирях є такий тайник, про який знає тільки владика та князь або воєвода. Якщо я загину, владика прочитає...

— А якщо й він загине?

— Воєвода знатиме. Хтось із нас трьох та залишиться... А хіба так сутужно на валах? Невже окаянні візьмуть Київ?