Баатур здибив коня і замахнувся вдруге. Його плоске обвітрене обличчя було темне й похмуре.

— Не відставай, рабе! Хіба забув, що сказав джагун? — кинув погрозливо.

І Добриня зрозумів, що тепер він кожного дня, кожної миті буде під пильним наглядом. Він не має права відставати, Жадігер подбає про те, щоб підігнати його бичем або й пристукнути обушком бойової сокири. Якщо хочеш жити, якщо хочеш урятувати Янку, то знаходь силу і йди, уперто йди вперед услід за своїм хазяїном — аж до Ітилю або й далі.

І, нагнувши голову та міцніше упершись ногами в стоптаний сніг, він прискорив ходу.

2

На щастя, пересілися морози. Йти по рихлому снігу стало важче, зате Янка не так мерзла, як раніше. До того ж Добриня скинув з себе кожуха і, сам залишившись у благенькому каптані, укутав її з голови до ніг, щоб вона могла зігрітися.

Вечорами, коли ставали на нічліг, він приносив їй гарячої юшки і поїв, як малу дитину. А коли вона відмовлялася, посилаючись на те, що не хочеться, гримав:

— Пий! Через силу пий!

Тоді вона покірно відкривала рота і з огидою ковтала гаряче питво, що смерділо димом і старою кониною, довго жувала жилаве солодкувате м'ясо, а він підтримував її за голову і радів, коли дерев'яний тостаган спорожнювався до дна.

— Ну, от — тепер ти молодчина! Тепер ти поправишся! Відчуваєш, як тепло розливається по всьому твоєму тілі?

Одного разу, коли він отак, сидячи біля Янки на ялинці, підносив їй до рота закіптюжений корець і примовляв при цьому, щоб вона не відмовлялася від бридкого маслака з кінської ноги, йому на плече раптом опустилася чиясь рука, а над вухом пролунав хрипкий, простуджений, але знайомий голос:

— Добрине, це ти?

Від несподіванки Добриня мало не випустив посудину: над ним стояв Ілля. Зарослий, схудлий, брудний, з кучмою густого-прегустого чуба, що заміняв йому шапку, та все ж це був він! Це був він — брат Янки, син воєводи Дмитра!

Хвиля радості переповнила Добринині груди. Він обережно поставив у сніг Янчин корець з недопитою юшкою, рвучко підвівся і, скільки дозволяла канта, стиснув Іллю в обіймах.

— Ілля! Ілля! Це ти! Боярине мій! Друже мій! А ми з Янкою думали, що ти загинув... А ти живий! Яка радість!

Ілля був радий цій зустрічі не менше, ніж Добриня. Він по-ведмежому стискував плечі свого друга, широко усміхався, показуючи білизну своїх міцних зубів, і не соромився сліз, що наповнили його чисті ясні очі.

Коли перший подив, перший приплив радості минув, Ілля раптом перемінився в лиці. Все ще тримаючи Добриню за плечі, він рвучко відхилив його від себе на віддаль витягнутих рук.

— Ти згадав про Янку... Коли ти бачив її востаннє? Вона жива?

Добриня глянув униз.

— Вона перед тобою.

— Як? Це... Ти хочеш сказати...

Ілля на якусь мить остовпів, пильно вдивляючись у невеличку постать, що лежала, прикрита кожухом, на зеленому ложі з ялинок, потім кинувся на коліна, відхилив комір кожуха і впізнав сестру. З його очей уже по-справжньому бризнули сльози.

— Яночко! Сестронько! Що з тобою? Я Ілля... Ти пізнаєш мене?

Янка теж заплакала.

— Братику! Ілля! Де ти взявся? Я така рада, що ти живий... Така рада... А я, бачиш, заслабла... Коли б не Добриня, то вже б стала досі поживою для круків та хижої звірини...

Ілля прихилився до неї, обняв, притулився обличчям до її гарячого лоба.

— Бідненька моя!.. Ріднесенька моя!.. А де ж наші? Що з ними? Я нічого ні про кого не знаю... Лише про Миколу...

З Янчиних очей знову бризнули сльози.

— І Степана немає — на очах у Добрині загинув в останній день... І братових наших з маленькими дітками, і матусю нашу — всіх роздавила Десятинна церква...

— О Боже! — простогнав Ілля. — Я чув про те лихо. Кажуть, у неї набилося стільки люду, що стара будівля не витримала тісняви і великої ваги — завалилася.

— Не сама... Її мунгали били пороками.

— Ось як! Святу церкву били порокамиї.. Невіри!

— Це трапилося на моїх очах. З дзвіниці Янчиного монастиря я все бачила... Лише про батька нічого не знаю. Добриня каже, що ще на Бабиному торжку він бився з нападниками... Там, мабуть, і загинув.

Ілля перехрестився.

— Мир душам загиблих... Залишилося з нашого роду лише нас двоє, сестронько. Та й то краще б не лишатися... Що нас чекає?

Вони довго розмовляли, розповідали одне одному про пережите, сумували і плакали, згадуючи своїх, кого вже ніколи не побачать, згадували рідний Київ, знелюднений, розгромлений, спалений, сплюндрований, до якого не було ніякої надії повернутися коли-небудь.