Щоб заспокоїти жінок, Добриня відповів твердо:

— Вистоїмо! Ворога в Київ не пустимо! Та й навряд чи Менгу наважиться брати приступом місто: замало в нього сил. А якщо так, то, гадаю, і не затримається він довго під Києвом... А от довколишнім селам — біда! Там зараз ллється кров, умирають люди, горять хижі та повіті. І нікому захистити нещасних, нікому допомогти.

Він згадав своє село, своїх рідних — і замовк. Гіркий клубок підкотився до горла — перехопив дихання, а на очах мимоволі закаламутилися сльози... Адже Калиновий Кут лежав на шляху Менгу.

...Десь опівночі Добриня прокинувся від того, що його хтось легенько термосив за плече.

— Хто тут? Уже ранок? — спитав голосно, підводячись на лікоть.

— Тс-с-с! Не кричи! Який там ранок! — почувся голос Янки. — Це я! Прийшла поговорити з тобою, бо завтра може бути пізно.

Украй здивований, він підвівся і сів на ліжку.

— Що сталося?

— Бачиш, я прийшла, щоб попросити тебе... — Янка завагалася і сіла теж.

— Про що?

— Страшно мені. Лягла спати — не спиться. Перед очима постають жахи — один страшніший іншого. Все ввижається, як мунгали вриваються в Київ — палять, хапають, убивають... Словом, я зрозуміла, що треба готуватися до найгіршого — до смерті. А я не впевнена, що зможу накласти на себе руки. Уявила, як я кидаюся з дзвіниці вниз, як рязанська княгиня Євпраксія, і відчула, що не зможу зважитись на таке. Тож я і прийшла до тебе...

— Ну?

— Якщо будеш живий, допоможи мені в останню хвилину розпрощатися з життям! Щоб я не потрапила в полон! У наругу до поганина! Добриня вигукнув:

— Ти збожеволіла, бояришне! Про віщо мовиш? Як же я наважуся укоротити тобі віку? І чому обрала мене для цього?

— Ну, не просити ж батька чи братів... Хто ж із них погодиться?

— А я?

— Ти чужий. І я для тебе чужа. Тобі зробити це простіше.

— Чужий! То й що з того, що чужий? Та швидше я сам загину, швидше сам накладу на себе руки, ніж підніму на тебе... на таку... на таку...

— Яку?

Добрині раптом забракло слів і мужності, ніби йому було не двадцять п'ять літ, а п'ятнадцать. Язик задерев'янів, думки в голові сплуталися. Ну, навіщо він бовкнув — "на таку"? Справді, такої, як Янка, такої чистої, ніжної, гарної і разом з тим своєвільної і недоступної дівчини він ніколи в житті не зустрічав. Та що з того? Для нього вона — як зоря на небі: прекрасна, але недосяжна! Ну, навіщо він бовкнув оте дурне слово — "на таку"?

Він мовчав. А вона знову — з притиском — запитала:

— Ну ж — яку?

Він опустив руку на ліжко і при цьому не помітив, бо був схвильований, як його рука лягла на її руку, прикриту складками ковдри.

— Ну, на таку... гарну, ніжну... таку юну... таку незвичайну! — Він говорив тихо, хрипко, уривчасто і, розуміючи, що говорить не те, що треба, швидко замовк.

Янка відсахнулась. Навіть у темряві було видно, як злякано і гнівно блиснули її очі.

— Боже, що мовить сей смерд! — вигукнула вона і раптом, вирвавши свою руку з-під його руки, навідліг ударила його долонею по щоці. — Що ти говориш? Як посмів сказати мені таке? Як міг подумати про мене так? Я бояришня! Боярська дочка! Я прийшла попросити тебе, щоб уберіг мене від ганьби, неслави і мук, а ти...

Вона схопилася на ноги.

Добриня сторопів.

— Янко, за що ж ти мене так?.. — І потер щоку, терпнучи від думки, що дівчина здійме крик і хто-небудь сюди зайде.

Але вона не крикнула, а гордо відрубала:

— Щоб знав своє місце! Я бачила за столом, як ти зиркав на мене. Ти — смерд, холоп, половецький конюх, мунгальський раб!.. Ти — старий дідуган! Ось ти хто!

Останні її слова про старого дідугана розсмішили Добриню. Так по-дитячому могла сказати тільки зовсім юна і чиста Янка. Однак відповів він серйозно:

— Янко, ти даремно мене ображаєш. Я знаю своє місце. Я знаю, що я смерд, а не боярин, що я був половецьким невільником, мунгальським рабом. І я ніколи не забуваю про це... Але мені дивно, що ти вважаєш мене за старого дідугана. Я зовсім не дід! І маю очі, щоб відрізнити гарне від бридкого, молоде від старого, чисте від брудного. Чим же я завинив перед тобою? Чи тобі було б приємніше, коли б я сказав, що ти бридка та потворна?

— Ти насміхаєшся з мене!

— Та ні ж — не насміхаюся! Ти ще дитина, Янко! Неврівноважена, примхлива дитина, якій у цьому домі все дозволяється і все прощається!

— Ти знову ображаєш мене!

— Ну, як би я смів?.. Я безмежно вдячний твоєму батькові, бояринові Дмитру, за те, що надав мені, смердові, мунгальському конюхові, притулок у своїй господі. Він і всі його домочадці — то святі для мене люди! Як би я посмів насміхатися з кого-небудь чи ображати будь-кого?

— І все ж ти відмовляєшся допомогти мені розпрощатися з білим світом, якщо для всіх нас прийде край?

— Відмовляюся! — відрізав Добриня. — На тебе рук я не здійму!

Янка помовчала трохи, потім зітхнула.