Але відповіді чекати не став. Повертаючись на своє місце, він сказав:

— Я люблю Англію, коли настає спека. Це зовсім інша країна. Змінюються всі правила.

Емілі Толліс узяла в руки виделку й ніж, і всі інші зробили те саме.

— Дурниці, — сказав Пол Маршал. — Назви хоч одне правило, яке б змінилося.

— Добре. Єдине місце в клубі, де дозволено знімати піджаки, це більярдна. Але коли температура до третьої години сягає дев’яноста градусів[10], то наступного дня піджаки вже можна знімати в барі нагорі

— Наступного дня! Дійсно зовсім інша країна.

— Ти ж розумієш, про що я говорю. Люди почуваються невимушеніше — кілька сонячних днів, і ми стаємо італійцями. Минулого тижня на вулиці Шарлотти вже навіть обідали за столиками на тротуарах.

— Мої батьки завжди вважали, — сказала Емілі, — що спекотна погода сприяє падінню моралі серед молоді. Менше одягу, значно більше місць, де можна зустрічатися. Поза домом, поза наглядом. Особливо непокоїлася твоя бабуся, коли наставало літо. Вона вигадувала тисячі причин, щоб втримати моїх сестер і мене вдома.

— Отакої, — сказав Леон. — А ти що скажеш, Сі? Ти поводилася сьогодні ще гірше, ніж зазвичай?

Усі очі звернулися до неї, а братове кепкування було безжальним.

— Сили небесні, вона почервоніла. Отже, відповідь ствердна.

Відчуваючи, що повинен втрутитися, Робі почав говорити:

— Власне кажучи…

Але Сесилія перебила його.

— Мені страшенно жарко, от і все. А відповідь ствердна. Я поводилася дуже погано. Я переконала Емілі — проти її бажання, — щоб у нас на твою честь була печеня на обід, без огляду на погоду. А ти тепер наминаєш салат, а всі інші через тебе страждають. Тому передай йому овочі, Брайоні, і може, він нарешті закриє рота.

Робі здалося, що голос у неї тремтить.

— Чудо, а не Сі. І в прекрасній формі, — сказав Леон.

— І поставила тебе нарешті на місце, — додав Маршал.

— Гадаю, мені краще обрати когось меншого, — Леон усміхнувся до Брайоні, яка сиділа поруч. — А ти сьогодні зробила щось погане через оту спеку? Ти порушила правила? Прошу тебе, скажи, що так, — у жартівливому благанні він узяв її за руку, але вона висмикнула її.

Вона ж іще дитина, думав Робі, і цілком може признатися або вибовкати, що читала його записку, а потім розповісти про те, що вона перервала. Він уважно стежив за нею, поки вона зволікала, взяла серветку, витерла губи, але особливого страху не відчував. Якщо має статися — нехай станеться. Хоч який жахливий, цей обід не триватиме вічно, а пізніше увечері він знайде спосіб знову зустрітися з Сесилією, і вони разом подивляться в очі цьому новому дивовижному факту в їхньому житті — їхньому зміненому житті — і продовжать. Від цієї думки в нього в животі все опустилося. А поки це не станеться, все інше не матиме ніякого значення, і він нічого не боїться. Він добряче ковтнув солодкого теплого вина і чекав.

— Мені дуже жаль, — сказала Брайоні, — але я сьогодні не зробила нічого поганого.

Він недооцінив її. Цей наголос призначався тільки для нього і для її сестри.

Джексон, який сидів біля нього, раптом сказав:

— Якраз зробила. Ти не дала поставити п’єсу. А ми всі хотіли грати в спектаклі. — Хлопчик обвів поглядом стіл, його зелені очі засмучено блищали. — А сама казала, що хочеш, аби ми грали.

— Це правда, — його брат згідно кивав. — Ти сама хотіла, щоб ми брали участь. — Ніхто не знав усього безміру їхнього розчарування.

— Ну, і от вам, — сказав Леон. — От вам рішення Брайоні на гарячу голову. А в прохолодніший день ми б сиділи зараз у бібліотеці й дивилися спектакль.

Ці безневинні балачки, значно приємніші за мовчання, дозволили Робі сховатися за маскою уважної зацікавленості. Сесилія лівою рукою підперла щоку, мабуть, щоб відгородитися й не бачити його навіть краєм ока. Роблячи вигляд, що слухає Леона, який саме детально розповідав, як він бачив короля у вест-ендському театрі, Робі мав змогу розглядати її оголену руку й плече і думав при цьому, що вона відчуває його подих на своїй шкірі — ця думка збуджувала його. На її плечі була невеличка заглибника — в кістці чи між двома кісточками — з ледь помітним пушком по краєчку. Його язик невдовзі оббіжить цей овал, а тоді заглибиться в ямочку. Його збудженість була мало не болючою і ще й загострювалась під тягарем суперечностей: вона була знайомою, як сестра, вона була екзотичною, як коханка; він завжди знав її, він нічого не знав про неї; вона була негарною, вона була прекрасною; вона була меткою — з якою легкістю вона присадила брата, — а двадцять хвилин тому вона плакала; його дурний лист обурив її, але й відімкнув її. Він шкодував, що написав його, і його радувала його помилка. Невдовзі вони опиняться сам на сам, удвох, і буде ще більше суперечностей — бурхлива радість і чуттєвість, бажання і страх перед власною безрозсудністю, благоговіння й нетерплячість почати. В порожній кімнаті десь на третьому поверсі чи далеко від дому, під деревами біля річки. Де? Мати місіс Толліс була зовсім не дурною. Надворі. Їх огорне шовкова темрява, і вони почнуть знову. І це не фантазії, це реальність, це його найближче майбутнє, бажане і неминуче. Це ж отой нікчемний Мальволіо так думав, якого він колись грав на лужку в коледжі — «ніщо не стоїть тепер між мною і повним здійсненням моїх надій»[11].

Півгодини тому він ні на що не смів надіятися. Після того, як Брайоні зникла в будинку з листом, він ще гуляв якийсь час, панічно думаючи про те, щоб повернутися. Навіть підійшовши до вхідних дверей, він ще нічого не вирішив і декілька хвилин тупцювався під ґанковою лампою, навколо якої вірно кружляв один-єдиний нічний метелик, і намагався вирішити, який із двох поганих виборів матиме менш згубні наслідки. Усе зводилося до того, щоб увійти зараз, зіткнутися з її гнівом і презирством, дати пояснення, які не будуть прийняті, і найімовірніше бути вигнаним — такого приниження він не витримає; або повернутися зараз додому, без слова, витворивши враження, що саме такого листа він і хотів написати, промучитися всю ніч, а потім ще багато днів у роздумах, нічого не знаючи про її реакцію, — це було ще нестерпніше. І боягузливо. Він ще раз усе обдумав — і нічого не змінилося. Виходу не було, доведеться з нею говорити. Він поклав руку на дзвінок. І все-таки навіть зараз кортіло розвернутися й піти геть. Боягуз! Вказівний палець лежав на холодній кнопці, і перш ніж знову почнеться розважування всіх «за» і «проти», він примусив себе натиснути її. Відступив від дверей, почуваючи себе як людина, котра щойно випила смертельну отруту, — не залишається нічого, окрім як чекати. За дверима почулися кроки, швидкий цокіт жіночих каблучків по плитках вестибюля.

Коли вона відчинила двері, він побачив у неї в руці згорнутого листа. Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Через свої сумніви він так і не придумав ніяких слів. Єдина думка в голові — це що вона ще прекрасніша, ніж він уявляв. Шовкова сукня, яка була на ній, немовби освячувала всі виступи й заглибини її невеличкого тіла, але маленький рот був міцно стиснутий, виражаючи чи то несхвалення, чи, може, навіть презирство. Лампи в домі за її спиною засліплювали його, не даючи можливості точно прочитати вираз її обличчя.