— Не хотів би я дожити до того, Іване Степановичу, — сказав з гіркою усмішкою Кочубей.

— Може, ми й не дожиємо, все в Божих руках, але погано, коли передові люди дивляться не вперед, а назад. Передвиджувати треба.

— Як же тоді, значиться, треба буде мені самому орати, сіяти, всяку чорну роботу робити, а мої гайдуки сядуть, може, в суді?

— Це вже ти надто чорно дивишся на діло. Я про людські права кажу, не про економію. Устрій і лад будуть такі, яких кождому народові треба, себто кождій державі, і привілеї теж, тільки вони не сміють дальше людської гідності йти. От скажім, Стецько заб'є Грицька і повисне за те, а ти заб'єш не знаю кілько там людей і тобі ніщо.

Кочубей, як на шпильках, на м'ягкій подушці сидів.

— Ти про мою пригоду? — спитав несміло.

— Ні, я лиш exempli gratia [35] . Що ж торкається тої твоєї пригоди, то мушу до твого відома довести, що вона дуже й дуже немила для мене, особливо тепер, коли я і без того маю чимало всіляких турбот.

— Я боронився, Іване Степановичу, боронив жінки й доньки.

— Знаю це і розумію, але чи схоче зрозуміти цар, коли про це доложать йому?

Кочубей мінився; то блід, то червонів. Мазепа не зводив з нього очей.

— Я про царських людей нічого не знаю, знаю, що на мій «кондукт» напали розбишаки.

— Але я знаю, Василю, і тому турбуюся.

Кочубей чув, що тратить грунт під ногами і що треба здавати позицію.

— Я, моя дружина і донька моя числимо на тебе, Іване Степановичу, як на свою владу і на протектора нашого.

— Як на товариша і приятеля, кажи. От що! І будь певний, що не заведешся. Оставмо це діло. Беру його на свою голову, котра вже й так угинається під усякими тягарами. Позволь тільки завдати тобі ще одно питання. Кажеш, що ти обороняв дружину й доньку перед розбишаками, а чому ж ти тоді не обороняєш доньку перед її мамою, що?

Кочубей такого звороту не сподівався.

— Це діло сімейне, — відповів, спускаючи очі під стіл.

— І насильство в семействі противиться законам Божим і людським.

— За сім'ю відповідає батько.

— За батьків відповідаю я, ваш гетьман, голова ваша. Я за вас отвіт здам перед Богом. Донька не невольниця батька й мами, а дитина, їй належаться теж людські права.

— Прав батька родини нікому доторкатися невільно, — перебив Кочубей.

Гетьман піднявся з місця. Його голос був спокійний, але рішучий, кожде слово дзвеніло, як вилите з бронзи.

— Ваша милість жадають, щоб я повагою своєї особи і власті захищав перед гнівом царським, а рівночасно не дозволяють мені захищати Мотрю Кочубеївну перед гнівом і насильствами Любові Федорівни. Ваша милість не бачать контраверзїї, в котру самохіть попадають. Обов'язок свій і право своє я знаю. Сповняв їх і сповнятиму дальше, поки Господь не покличе мене до себе. Хто захисту і помочі шукає в мене, знайде її, хоч би це була й донька, доведена до розпуки злостею і злобою родителів своїх. Dixi [36] !

Кочубей слухав, з кождим словом очі його більшали, уста відчинялися, брови знімалися вгору.

— Іване Степановичу, — белендів не своїм голосом. — Іване Степановичу, що це ти. Боже ти мій, невже ж Мотря, невже ж би, як же це, кажи, ради Бога кажи, добродію ти мій, друже, товаришу старий!

Він то вставав, то сідав, то кліпав очима, то кривився, ціле його обличчя, ціла постать виявляли стільки здивовання, радості, помішаної з тривогою, гордощів з приниженням, що Мазепі жаль зробилося того бідного чоловіка, котрого жінка довела до такої затрати всякої «благородної амбіції».

— Заспокійся, товаришу, — сказав, саджаючи його і присувзаючися ближче до нього. — Прости, що я, як господар, балакав так з тобою, своїм гостем. Воно мусіло бути сказане… Мотря у мене.

— Мотря у тебе? — І голова генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея безсильно повалилася на спинку фотеля. Перед його примкненими повіками стояла Любов Федорівна, тріумфуюча, злобно всміхнена, невблаганна. «Мазепа до всього спосібний», — сичала йому до вуха. Але разом з тим у серці Кочубея будилася батьківська любов до доньки, покривдженої мамою, і всміхалася радість, що тая донька жиє, і що він її побачить.

Кочубей встав і стиснув гетьмана за руку.

— Спасибі тобі! — Розцілувалися. — Де вона? — питав Кочубей, не окриваючи своєї втіхи. Рад був, що скінчиться тая тривога, котра йому відбирала сон і гірчицю додавала до страви, а полин до напитків, що не треба буде посилати людей, шукати, слідити, судити, він рад був простити всім і забути все, взяти Мотрю і везти її додому. Любов Федорівна поцілувала хрест, що буде доброю для неї.

— Де вона? — повторив своє питання.