Скапен. Я зовсім не розумію, до чого ви хилите…

Октав. Якось пішли ми з ним до людей, в яких жила його кохана, коли це чуємо в маленькому будинку на глухій вулиці жалібний стогін і голосні ридання. Питаємося, що таке. На це одна жінка відповіла нам, зітхаючи, що ми можемо побачити там тяжке лихо, хоч то й побиваються сторонні нам люди, але коли ми маємо чуле серце, то будемо, певно, зворушені.

Скапен. Та до чого ж все це йдеться?

Октав. З цікавості я попросив Леандра зайти поглянути, що там робиться. Ми увійшли до кімнати й побачили, що там помирає стара жінка, а коло неї припадає заплакана служниця і гірко ридає молоденька дівчина надзвичайної вроди…

Скапен. Ага-а!..

Октав. Інша здалася б гидкою на її місці… Вона мала на собі куценьку препогану спідничку та нічну кофтинку з простої бумазеї, на голові — жовтий чепчик, що з’їхав їй на потилицю, а з-під чепчика спадало їй на плечі скуйовджене волосся. Та, незважаючи на це, вона вражала своєю красою!..

Скапен. Я починаю потроху розуміти.

Октав. Коли 6 ти побачив її в ту хвилину, Скапене, ти й сам біг захопився!

Скапен. О, я певний цього!.. Ще й не бачивши її, я вже добре роздивився, яка вона прекрасна…

Октав. Її сльози були зовсім не подібні до тих неприємних сліз, що так псують обличчя; вона плакала так зворушливо і граційно, що була чарівна в своєму горі…

Скапен. Так, так, я все це бачу!

Октав. Ніхто б не втримався від сліз, коли б побачив, як вона пригорталася до тієї старої жінки, називаючи її любою матусею; немає людини, чия душа не була б зворушена, побачивши таке добре створіння!..

Скапен. Справді, це надзвичайно зворушливо!.. І я вже бачу, що те добре створіння вас причарувало.

Октав. Ах! Скапене, і варвар покохав би її!..

Скапен. Ну, звичайно! Хіба ж можна не піддатись коханню?

Октав. Сказавши кілька слів, щоб притишити горе прекрасної дівчини, ми вийшли звідти. Питаю в Леандра, як вона йому сподобалась, — він байдуже відповідає мені: «Нічого собі, гарненька…» Мені досадно стало, що він так холодно про неї говорить, то я вже й не захотів сказати йому, яке враження справила її краса на мою душу…

Сільвестр(до Октава). Ну, так ми не скінчимо й до завтра… Дозвольте мені все де закінчити двома словами. (До Скапена). З того часу серце мого панича запалало: все ходить до неї та й ходить, без коханої і світ йому немилий. Дуже став він учащати, та служниця не приймала, бо вона після смерті матері стала там за господиню. Ось тут-то й кепсько прийшлося моєму паничеві: він і просить, і благає — нічого не виходить! Йому кажуть, що це хоч і бідна дівчина, але з порядної родини і що його прийматимуть тільки як нареченого. Виходить — перешкода! А його пристрасть ще дужче розпалюється! Починає він міркувати, довго міркує, прикидає так і сяк, нарешті зважується — і ось уже три дні, як він з нею одружений.

Скапен. Зрозуміло.

Сільвестр. А тепер несподівано повертається його батько, а чекали його не раніше як за два місяці, а тут іще й дядько довідався про наше одруження; крім того, на нас ще й інше весілля чекає — з дочкою синьйора Жеронта від його другої жінки, яку він, кажуть, узяв у Таранто.

Октав. Та ще додай, що моя кохана зовсім бідна, і я нічим не можу їй допомогти…

Скапен. Оце й усе? І ви обидва голову згубили через отаку дрібничку? Є про що думати! (До Сільвестра). І тобі не сором через якусь там дурницю отак хвилюватися? Здається, — дідько б його не взяв! — високий до неба, а от і не може стулити в своєму мозку отакої собі штучки, якогось маленького плана скласти, щоб полагодити власні справи!.. Фі! Сто чортів! Дали б мені раніше оплести наших старих, я б уже їм показав! Іще я під стіл, пішки ходив, а вже такі штуки втинав, що хоч кому!

Сільвестр. Сказати по правді, не дало мені небо твого таланту. Де вже мені сваритися з правосуддям так, як ти…

Октав. А ось і моя люба Гіацінта!

Гіацінта. Ах, Октаве! Невже Сільвестр сказав Неріні правду, що ваш батько повернувся і хоче вас одружити?..

Октав. Так, прекрасна Гіацінто, правду, і ця новина страшенно мене пригнічує…. Що це? Ви плачете?.. Нащо ці сльози?.. Може, ви думаєте, що я вас зрадив?.. Хіба ж ви мені не вірите, не вірите моєму коханню?..

Гіацінта. Ні, Октаве, я вірю, що ви мене кохаєте, але я не знаю, чи ви мене кохатимете завжди…

Октав. Ах! Хіба ж можна, покохавши вас, не кохати вічно?..

Гіацінта. Я чула, що чоловіки кохають не так довго, як жінки, що найпалкіше кохання чоловіків не більше, ніж вогонь, який отут спалахне, отут і погасне.

Октав. Ах, моя дорога Гіацінто, моє серце, певно, не таке, як у інших чоловіків, і я добре почуваю, що кохатиму вас до могили!..