Промінь з небес вдарив на землю, переливається й горить срібна планета, дерева співають гімн, водоспади рвуть льодяні перешкоди й дзвонять, на цілий світ дзвонять! Куди біжиш, божевільна дівчино?!

Але Кіті біжить. Вона не чує закликів сонця, гір. Перед нею смерть, жорстока й невблагана. Хто переможе?

В ту мить, як вона була під горою, здрігнулася земля, гарматня сальва пронеслася над горами, зареготали скоростріли. Огонь. Здвигнулись і заговорили гори.

Кіті злякалася, але не зупинила бігу. Вперед, усе впред! Копається в глибокому снігу, падає, рветься, зводиться й біжить далі. Дихання розриває груди, очі заливає гарячий піт. Під ногами двигтить земля, впереді реве страшна потвора, над головою рвуться шрапнелі.

Не видержить, впаде. Ще трохи сили. Де Дмитро, той найліпший, найсильніший! Де він? Гей, зупиніться! Замовчіть гори! Не кричіть!

Кіті біжить, Кіті рве, дряпається вперед. Сніг мягкий, глибокий, сонце вирвалося з-за хмар, вдаряє об білу поверхню й сліпить очі. Вона рветься вперед, щоб вступити в бій зо стихією, з горами. Вона любила, вона бажала перемоги батьківщині, вона поклала на карту гри всі сили, всі скарби розуму й серця. Коли ж ні, вона віддасть себе, ляже під скоростріл коханого й тоді кінець. Він не переступить через її труп.

А гори ревуть, клекочуть. Гори палають огнем, дихають гнівом. І нарешті Кіті на верху. Снігові закови. Он скорострільні гнізда. Кілька смертоносних машин завзято розсипають по горах свої пекельні реготи. Коло них червоні, сердиті, з палаючими очима, люди. Он і Дмитро Так, це він. Зігнувся, припав до скорострілу. Він сам власними руками розстрілює її батьківщину.

— Дмитре! — крикнула вона. — Дмитре!

Але Дмитро не чує. Клекоче сердито скоростріл. Дуднить земля від гарматніх зривів. Кіті ще гукає, підбігає зовсім близько до нього, але в той час по цілому фронті прокотилося гучне "славааа"! Скоростріли вривають свій клекіт. Працює гармата. Зо снігу зводяться люде, безліч людей і з криком біжать у долину.

В той час Кіті підбігла до Дмитра. Зобачивши її, він зірвався й увесь розчервонілйй, захоплений крикнув: — Кіті! Глянь! Там гори прокинулися! Бачиш? Дивися, радій! Ти не можеш цього зрозуміти, ти не відчуваєш. Ти не повіриш моїм словам, але заклинаю тебе — почуй! Гори ж говорять!

Але Кіті не чула його. Вона вперла зір у роздяглий перед ними простір, на широку долину, що збігає до Тиси, що по ній у безладді тікали мадярські вояки. У неї затуманилося в очах. Ноги тремтять і підгинаються. і — Кіті, ти плачеш? — гукає Дмитро. — Біжи до них! біжи за ними!

— Славааа! — вирвалося з її уст, зібрала рештки сил й схопивши Дмитра за руку, рванулася вперед.

Скорострільчики зірвалися зо своїх гнізд і побігли за Дмитром і Кіті.

Минули роки. Стоячи над рівною синьо-зеленої барви прозорою, як кришталь, поверхнею гаті Апшинець, у мені родяться дивні, неймовірні спогади. Передомною великий, гострий, ніби кінець стріли, трикутник води. Зправа й ліва, до самого краю берега, збігає амфітеатром пишний ліс, а над усім в перспективі випнувся забутий сталевий шолом Чорної Клеви.

У віддалі направо, свавільно й дико по вчовганих камяних яругах, убрана в пінні шати, спадає легка, мов лань, річка. Гремить і вирує розбита прозора вода, струнко стоять густо-зелені смереки, цвітуть квіти й вється блакитний метелик.

Ми виїхали на прогульку. Я, Кіті, наші спільні приятелі — маляр Скобчевський і доктор права, а в дійсності торгівець і співробітник нашого підприємства, Сталь Роман. З нами великий пес-бернадин Льорд.

— Ні, дорогий приятелю. Звідсіль, станьте тут… Так. Звідсіль більш релєфно виступають контури гори й верхи смерек відливають бурштином. Не правда?

Мій приятель згоджується, умощує мольберт, розкладає барви, озброюється палєтою, пензлем і, скупчивши свою увагу в одну, що знаходиться на шпилі Чорної Клеви, точку, починає класти на полотно мазки.

Доктор Сталь розстелив на колінах велику військову мапу, зігнувся над нею й, з неменшою від Скобчевського увагою, зазначує на ній точки. Кіті в білій сорочці та чорній спідниці (мій улюблений одяг) сіла на розістеленому килимку й розгортає книжку. Присідаю до неї й слухаю її мельодійний голос:

… "і от я лицем в лице з Лілі, — читає Кіті. — Вона мовчки придивляється до мене, намагаючися піймати те нове, що додали до моїх рис обличчя ці пятнадцать років. Але цього їй не вдалось піймати. Вона, як і в колишні часи, коли я вмів так весело сміятися, вперто шукала розгадки в моїх очах і моїх зубах, але тепер вона таїлась у моїх втомлених повіках та щільно затиснутих устах…

Далі слова виховзають із моєї уваги. Чую лише злиті згуки голосу й бачу смутні обриси її голівки. Вона ще й досі носить прізвище Йонаш, хоч, здавалось би, варто його змінити. На це свої причини, що про них тут не час розводитися. Дивне це дороге й незрозуміле мені сотворіння. Вона лишилася кілька років тому своєї матері, відріклася від батька й привязалася до мого гнізда. Одначе прізвища свого не забажала міняти.