наганяв на нас напади панічного жаху, — так страшно диви-

лися на нас чорні дірки давно повибиваних шибок; у порож-

ніх залах носилося таємниче шарудіння: камінці й штукатур-

ка, відриваючись, падали вниз, викликаючи голосну луну,

і ми тікали, не оглядаючись, а за нами довго ще стояли грю-

кіт, і тупіт, і страшний регіт.

А в буряні осінні ночі, коли велетні тополі хитались і гу-

ли від вітру, що налітав з-за ставків, жах линув від старого

замку і шугав над усім містом.

На західній стороні, на горі, серед зотлілих хрестів та

запалих могил, стояла давно занедбана капличка. У ній

де-не-де провалився дах, стіни пообсипалися і, замість гуч-

ного, з високим тоном мідного дзвону, сови ночами заводили

в ній свої зловісні пісні.

Колись старий замок був даровим притулком кожному бі-

дакові без будь-яких обмежень. Все, що не знаходило собі

місця в містечку, що втратило можливість з якихось причин

платити хоча б жалюгідні гроші за покрівлю й куток

на ніч і в негоду,— все це сунуло на острів і там, серед руїн,

прихиляло свої бідолашні голівоньки, а за гостинність пла-

тило лише риском бути похованим під горами старого сміт-

тя. «Живе в замку» — цей вислів означав найгірші злидні.

Старий замок привітно приймав і покривав тимчасово зубо-

жілого писаря, і самотинних бабусь, і безрідних бродяг.

Всі ці бідолахи роздирали нутро старезного будинку,

ламали стелі і підлоги, топили печі, щось варили, чимсь хар-

чувалися — взагалі якось підтримували своє існування.

Проте надійшли дні, коли серед цього товариства, що ту-

лилося під покрівлею сивих руїн, почалися незгоди. Тоді

старий Януш, який був колись одним з дрібних службовців

графа, виклопотав собі щось подібне до звання управителя

і взявся до перетворень. Кілька днів на острові стояв такий

галас, лунали такі зойки, що часом здавалося, чи не турки

вирвалися з підземних темниць. Це Януш сортував населен-

ня руїн, відокремлюючи «добрих християн» від невідомих

людей. Коли нарешті на острові знову встановився порядок,

то виявилося, що Януш залишив у замку переважно колишню

графську челядь або нащадків цієї челяді, це все були якісьстаригани в потертих сюртуках і «чумарках» з величезними

синіми носами та сучкуватими палицями, старухи, верескливі

та бридкі, які, проте, зберегли в такому цілковитому зубо-

жінні свої капори і салопи. Всі вони складали міцно з'єдна-

ний аристократичний гурток, що одержав право визнаного

жебрацтва. Буднями ці старі ходили з молитвами на вустах

по домах заможніших городян, розносячи плітки, нарікаючи

на долю, проливаючи сльози та канючачи, а в неділю вони

довгими шерегами вишикувались біля костьолів і велично

приймали подачки в ім'я «пана Ісуса» та «панни Богоматері».

Приваблені галасом та лементом, що на той час лунали

з острова, я та кілька моїх ровесників пробилися туди і, схо-

вавшись за товстими стовбурами тополь, стежили, як Януш

на чолі цілої армії червононосих стариганів та огидних ста-

рух виганяв з замку останніх мешканців, приречених до ви-

гнання. Надходив вечір. Хмара, нависла над високими вер-

хівками тополь, вже сипала дощиком. Якісь нещасні темні

постаті, загорнувшись подертим по нікуди лахміттям, пере-

лякані, жалюгідні, засоромлені, снували по острову, наче

кроти, вигнані з нір хлопчиськами, і намагались знову шми-

гонути в якусь дірку замку. Але Януш і старі відьми з вигу-

ками та лайкою ганяли їх звідусюди, загрожуючи коцюбами,

палицями, а осторонь стояв мовчазний будочник, також з здо-

ровенною ломакою в руках.

І бідолашні темні постаті, похнюпившись, зникали за мос-

том, назавжди лишаючи острів, і одна по одній губилися

в сльотливій темряві вечора, що швидко спадав.

Від того пам'ятного вечора і Януш, і старий замок, що

з нього і раніше віяло на мене якоюсь тривожною величніс-