— Як бачу, ти мене обманула: обіцяла мені дванадцять синів народить, та досі й одного не народила.

— Постривай, — одказує менша сестра, — я тобі народжу разом дванадцять синів, до пояса в злоті, а од пояса в сріблі.

Минув ще рік, а діточок усе-таки Бог не дає. От цар і заслав меншу сестру аж на край свого царства до моря, і звелів, щоб вона до нього не приїздила і листів не посилала, аж поки не народить дванадцять синів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі. Живе вона собі там над морем не як цариця, а як проста мужичка: у невеличкій хатці, тільки й дав їй цар до послуги одного чоловіка та стару бабу. І року не минуло, як її туди заслали, народила вона дванадцять синів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі. Написала листа до царя та й каже тому чоловікові, що при ній живе:

— Одвези отсього листа до царя і розкажи, що мені й йому Бог послав, та гляди: що б з тобою не сталось, ні до кого не заїзди і нікому про се не розказуй.

Поїхав чоловік. Їде день, другий; на третій як ушкварить дощ, а тутечки бачить: край дороги хатка стоїть; так чоловік у ту хатку, дивиться — аж там царицині сестри, старша й середуща. Пізнали й вони чоловіка, зараз почастували його, нагодували, розпитують про сестру, так чоловік нічого їм не каже. От вони й стали улещать чоловіка, щоб він заночував у них.

— Спочинеш у нас, — кажуть, — а завтра раненько поїдеш.

Чоловік бачить, що так щиро його просять, і згодивсь, бо дуже таки і втомивсь. Уночі, як він заснув, сестри витягли з сумки сестриного листа до царя та й спалили, а натомість написали другого, буцім менша сестра дає звістку царю, що привела йому дванадцять кошенят.

Дуже розсердився цар, як прочитав того листа, що сестри написали, порвав його на шматки, а чоловіка звелів з двору вигнать, і на очі до себе не пустив. Вернувся чоловік до меншої сестри і розказав їй усе, як було. От вона зараз і здогадалась, що се, мабуть, її сестри підмінили листа; зараз подумала, погадала, що їй робить, та й вигадала. Ще як жила вона з царем і сестри на неї наговорювали і набріхували, цар дав їй перстень та й каже: “Як спіткає тебе яке лихо через твоїх сестер, то пришлеш мені отсей перстень, то я знов до тебе прихилюся!” От вона узяла той перстень, заховала в коробочку, та, написавши удруге листа, знов послала того чоловіка до царя.

— Тільки вже, — каже йому, — гляди, крий Боже, що б тебе не спіткало, — ні до кого не заїзди; а як приїдеш до царя, то оддаси йому отсього листа і сю коробочку.

Знов поїхав чоловік до царя. Тільки став доїжджати до тієї будови, де живуть сестри, знов линув дощ, як із відра. Однак, як вже не лило, обминув він ту будову. Їде далі, а тут як набіжить друга хмара з громом, з блискавкою, як ушкварить град з куряче яйце, а тут дивиться сердешний чоловік — стоїть край дороги невеличка хатка; от він з коня, та й став під стріхою. Коли виходить з хатки стара бабуся і запрошує його до хати обсушиться і спочить. А чоловік і думає собі: “Нічого мені бояться старої” та й увійшов до хати. А ся бабуся була не хто, як нянька старшої сестри, злюща-презлюща баба, вона ж то найдужче й сердилась на меншу сестру за те, що завадила старшій бути царицею. Нагодувала стара Яга чоловіка, почастувала й поклала спати, а сама, витягши з сумки листа та коробочку, мерщій до сестер. Вийняли сестри з коробочки перстень, а натомість його поклали дванадцять мишенят та й написали до царя листа, буцім од меншої сестри, що вона посилає царю мишенят, що дітки його, кошенята, наловили йому на гостинці. Поки чоловік спав, стара нянька повернулась додому і знов сховала листа і коробочку в сумку. Прокинувся уранці чоловік, огледів сумку, — бачить, що усе так, як і було, подякував Ягу за хліб-сіль та й поїхав до царя.

Дуже розлютувався цар, як прочитав того листа та глянув на мишенят; зараз-таки звелів тому чоловікові, що привіз гостинця, одчесать голову, а царицю витурити зі свого царства, щоб і духу її не було. Як дійшла ся вістка до меншої сестри, от вона й стала думать та гадать, що їй на світі робить з дванадцятьма синами? Зоставила собі одного старшенького, а одинадцятеро понесла до моря, та, сівши з дітками на скелю, гірко плаче перлинними сльозами і так молиться до моря:

— Море широке, море глибоке! Прийми до себе моїх діточок, безталанних сиріточок, і будь їм рідним батьком та рідною матір'ю.

Три дні плакала цариця; на четвертий прокинулось море і почуло матір. Стрепенулось хвилями, підняло догори білу гриву і послало кита-рибу забрать діточок. Виринула перед царицею кит-риба, викинула на берег материні перлинні сльози, а діточок ухопила і понесла у кришталевий будинок, аж на саме дно.

Зібрала менша сестра свої сльози, та, узявши старшенького сина, пішла з царства світ за очі. Іде та й іде, притомилась сердешна, вже і запас, що з собою узяла, з'їла; од журби і без харчів не стало й прокорму: нічим годувать сина. От вона сіла на могилі, плаче і так до степу промовляє:

— Степу мій широкий, степу мій просторий! Прийми до себе останнього мого сина, і будь йому рідним батьком та рідною матір'ю!

Закрутився перед царицею ігрець [9] , піднявся до неба стовп пилу, вхопив царевича і помчав у зелений гай, де пасеться печений бугай, де й кабан гуляє, що зубом оре, вухом засіває, а хвостом загрібає. Зосталась цариця серед степу одним-одна. Однак не покида її Господь: підійде до неї дика коза, от вона надоїть молочка та й нап'ється; поналітають до неї дрохви, хохітва і нанесуть яєчок.

Не так швидко в світі діється, як швидко казка кажеться. Довго блукала менша сестра по степах. Раз чує — щось позад неї тупотить. Озирнулась, аж бачить — їде на доброму коні богатир і веде за собою печеного бугая і кабана, що зубом оре, вухом сіє, а хвостом загрібає. Цариця злякалась та хотіла була сховаться в травицю, а богатир їй і каже:

— Не ховайся, моя матінко рідная, од свого сина, що степ випестував тобі на радість та на підмогу!

Та се кажучи, розкрив жупан, а золоті груди неначе сонце заблищали.