— Може, справді знайомий?

— Чекайте, я ще не скінчила. Думаю, земляки, то й земляки, іди з богом. Але ж через день чи два кличе мене той, Манжула, кажете? З самісінького ранку, я тільки на роботу прийшла. Пальчиком так з номера, зайдіть, мовляв, у справі. Заходжу. Він мені — півсотні. Збігайте до магазину, тітонько, бо ресторан ще не працює, купіть пляшку коньяку й закуски скапарте, торта ще візьміть або тістечок. І раптом з ванної вона висовується, Єнєса, отже, нечесана й нижньою сорочкою миготить. Шампані ще візьми, наказує, бо я шампань зранку поважаю. А решти не треба, решту, тітко Ніно, собі забирай… — Нараз покоївка затнулася, видно, збагнула, що й сама не дуже-то привабливо виглядає в цій історії. Решта з п’ятдесяти карбованців за півгодинний клопіт — платня немаленька.

— Ну-ну… — заспокоїв її Хаблак, — ваші статки не такі вже й великі, чому не заробити?

— І я так гадаю, — зраділа покоївка. — Принесла все, що замовляли, Єнєса вже одягнута, у цьому ж кріслі сидить, де я зараз, вони й мені коньяку налили, та не вживаю я. Ще вина солодкого можу, але шампані не пропонували…

Розповідь покоївки заслуговувала на увагу, й Хаблак запитав:

— І де можна її знайти? Цю вашу Соню-Інесу?

— Вона така ж наша, як і ваша, — рішуче відрізала Ніна Іларіонівна.

— Може, знаєте, де працює?

— Єнєса?

— Так.

— У барі шукайте, — вказала великим пальцем на підлогу. — Єнєса в барі обертається. А вже потім сюди з клієнтами.

— Прізвище Інеси?

— Сподаренковою зветься. Соня Сподаренко, я ж вам казала, з Іванківського району. Вона в барі й зараз, мабуть, сидить, у неї діти не плачуть і на роботу не треба…

— Обов’язково знайду її, — мовив Хаблак: зустріч з Сонею-Інесою видавалася йому багатообіцяючою. — А хто ще до Манжули приходив? З Інесою ясно, а от чоловіки?

— Не бачила, та, певно, ходили.

— Чому так гадаєте?

— Бо Манжула не палив, а зранку попільнички були повні.

— Наче жінки не палять…

— Звичайно, палять. Ще заграничні, з фільтром. Але жінки помаду на сигаретах лишають.

— Не всі губи фарбують.

— Хто до нас ходить — усі, — одповіла так категорично, що Хаблак подумав: либонь, має рацію. — Проте жінки отих не курять — товстих, з листя.

— Сигар?

— Я бачила — в дерев’яних коробках продаються, дорогі, карбованців двадцять чи скільки?

— Дорогі, — зітхнув Хаблак, — гаванські сигари дуже дорогі.

— І смердючі, — додала безапеляційно. — Отже, їх чоловіки курять, а я такі недопалки в цій попільниці знаходила, — переставила на столі велику кришталеву попільницю. — Та сама чоловіків тут не бачила: чого їм зранку приходити? Десь увечері, випити, побазікати… З єнєсами побавитись, — додала жорстко.

В її міркуваннях був резон: за роки роботи в готелі досконало вивчила цей мікросвіт з його офіційними й приватними порядками, зуміла пристосуватися до нього. Принаймні сприймала як абсолютну реальність.

А Хаблак думав: Софія Сподаренко—Інеса, як знайти до неї підхід? Либонь, не так уже й важко, і, якщо все справді так, як розповідає покоївка, Інеса сама мусить вчепитися в нього.

Запитав:

— Яка вона з себе, Інеса?

— Познайомитись бажаєте? — посміхнулася з неприхованою іронією Ніна Іларіонівна.

Хаблак не звернув уваги на підтекст у її репліці.

— Так, — ствердив, — як її знайти?

— У бармена Сані попитайте. Сьогодні працює і всіх єнєс знає.

Хаблак спускався до бару, відчуваючи, що торкнувся чогось неприємного, і це відчуття було настільки сильним, що завернув до туалету й вимив руки. Просушуючи їх потоком гарячого повітря, уважно оглянув себе в дзеркалі й лишився задоволений. Так би мовити, середній стандарт. Не нові, але й не дуже потерті джинси, широкий пас, чорна теніска з білими гудзиками…

Ажур, порядок, фірма…

Так виглядає і майор карного розшуку, і підпільний бізнесмен, тільки в Хаблаковому гаманці вісімнадцять карбованців з дріб’язком, краплина порівняно з тим, чим кидаються “ділові” люди.

Хаблак розташувався біля стойки й замовив легкий коктейль. Бармен, високий молодик з темними, здавалося б, байдужими, але гострими очима, калатав шейкером. Майор, потягуючи через соломинку солодку, холодну й смачну рідину, спостерігав за ним куточками очей і, коли бармен наблизився до нього, запитав, як у старого знайомого:

— Саня, ти Інесу знаєш?

Бармен не здивувався і не образився на фамільярність, мабуть, він ніколи не дивувався і не ображався, невразливість стала його другою натурою, без неї він не витримав би тут довго. Скосив уважне око на Хаблака й одповів коротко: