Федір сказав напівжартома, ухиляючись від прямої відповіді:

— Я ж працівник міліції. Суди нам і так набридли.

— Авжеж. Тетяна казала… Робота у вас справді цікава й, на жаль, поки що необхідна. — Антін Володимирович підсів до Устимчика. Від його вивчаючого погляду Федорові стало ніяково, захотілося сховатися глибше в крісло. — Ви розкажете про неї? Ні-ні, не зараз… Тепер будемо обідати. Бо Тихін вже, певно, мене проклинає. Так? — обернувся до гостя. — У тебе ж апетит завжди вовчий — позаздрити можна!

За столом Устимчик розмовляв мало, відбуваючись короткими репліками. Дивився закоханими очима на Тетяну, проте в душі віддавав перевагу тітці: правда, вже за сорок, але чудово вбереглася…

Після обіду Тетяна влаштувала так, що батько сів з Ти-хоном Филимоновичем за шахи, а вони побігли до річки. У густому верболозі гаряче притиснулась до Федора, прошепотіла:

— Любий мій! Як чудово сьогодні…

Устимчик сів на теплий пісок, пригорнув дівчину до себе. Ніби зненацька запитав:

— А батько? Як ти вважаєш?

— Ти йому сподобався.

— Гадаєш?

— Переконана.

Федорові й самому здалося, що він справив враження на Тетяниного батька. Він посміхнувся і задоволено розлігся на піску, покусуючи гірку вербову гілочку.

Усе складалося чудово. Сидір Семенович прибіг додому радісний і схвильований. У передпокої ущипнув Любу — родичку дружини, яка заочно вчилася в технікумі й перебувала в них фактично на становищі хатньої робітниці.

Люба зойкнула й пообіцяла розповісти про все дружині Сидора Семеновича, але той не звернув на це уваги.

Взагалі, Сидір Семенович поводив себе трохи дивно для поважної людини, що встигла вже відпустити черево й завоювати міцне службове становище: підтанцьовував, наспівував під ніс щось веселе, а обличчя так і випромінювало радість.

Люба, яка звикла бачити Сидора Семеновича здебільшого зосередженим і навіть похмурим, здивовано знизала плечима.

— І що з вами сталося? — запитала. А потім висунула сміливе припущення: — Може, премію одержали?

— Е-е, премія! Що премія! — затанцював Сидір Семенович, намагаючись обняти Любу. Ця міцно збита вродлива дівчина з невеличкими грудьми, що гостро стирчали з-під бавовняної сукні, завжди хвилювала його.

— Збожеволіли ви, чи що?.. — прошепотіла Люба, відштовхуючи Сидора Семеновича, і голосно гукнула: — Тітко Галю, йдіть-но сюди!

Та Сидір Семенович не хотів, щоб дружина побачила його залицяння до Люби. Миттю прослизнувши до кімнати, він схопив стілець і закружляв навколо столу, наспівуючи якийсь швидкий вальс.

— Справді, збожеволіли! — констатувала Люба й кинулась назустріч тендітній, хоч і схильній уже до повноти жінці. — Дивіться, що виробляє!

— І не збожеволів!.. І не збожеволів!.. — проспівав Сидір Семенович, танцюючи навколо них. — Вгадай, Галочко, що сталося?

— Лист із санаторію? Ігорю краще? — Обличчя в жінки засвітилося надією. — Ну, кажи, не тягни!

— Нема нічого з Євпаторії. — Сидір Семенович сів верхи на стілець, витяг акуратно складений папірець. — Ти знаєш, що це? Автомобіль “Жигулі”!

— Невже виграли? — сплеснула руками Люба. — От везучі!

— Виграв! — ствердив Сидір Семенович. — Навіть не віриться, але факт.

— “Жигулі”! — зраділа Галина Петрівна. — В нас будуть “Жигулі”!

— Не будуть, а є! — переможно засміявся Сидір Семенович, розмахуючи лотерейним квитком.

— І ми поїдемо з тобою до Євпаторії! Добре? — Галина Петрівна аж розчервонілася. — До Ігоря.

— Ну, відразу ж їхати в таку далеку дорогу! — заперечив Сидір Семенович. — Я ще зовсім недосвідчений водій. — Він притягнув до себе дружину, поцілував у лоб. — А ти їдь до Ігоря сама. У тебе ж відпустка, а гроші є. Коли не вистачить — не біда, я премію повинен одержати.

— О, як добре! — заклопоталася Галина Петрівна. — То я завтра й поїду. Серце в мене болить, місця собі не знайду. Раптом там щось скоїлося…

Ігор, син Загорульків, вже третій місяць лікувався в одному із санаторіїв Євпаторії. Одужання йшло повільно, майже без зрушень, і лікарі порекомендували завезти його до Євпаторії: там, мовляв, роблять чудеса.

Галина Петрівна відвезла сина, але й там нічого певного не сказали: хлопчик важкий, та все ж не безнадійний…

Два місяці не бачила вже сина. Два довгих місяці хвилювань, остраху й надій. Тому й зраділа так, почувши пропозицію чоловіка. Забігала, витягаючи з шаф сукні, білизну, панчохи.