Шрифт:
— Поблизу нікого нема, — доповів він. — Я вже всі очі видивився, правда.
— Тс-с! Дивись, оце покладеш у клітку. А мені треба бігти додому.
— А що воно таке? — неохоче простяг руку Скіпка.
— Фарш. Отакої! Ти що, фаршу ніколи не бачив? От що треба було взяти, коли я посилав тебе по корм, а не якусь там нікчемну траву.
Скіпка образився:
— А звідки мені було знати, що вони трави не їдять? Крім того, фарш зовсім не такий. Він завжди у целофані, й колір у нього інший.
— У місті — звичайно. А тут ми самі перекручуємо м’ясо, і поки його приготують, воно завжди такого кольору.
— То воно сире?
Скіпка притьмом відсмикнув руку.
— Ти що думаєш, тварини їдять смажене? — обурився Рудий. — Ану лишень бери. Нічого тобі не станеться. Кажу тобі, часу обмаль.
— А в чому річ? Що ти там удома робитимеш?
— Не знаю. Мій татко разом із твоїм ходять десь тут. А що як вони мене шукають? Може, куховарка наскаржилася, що я поцупив м’ясо? В будь-якому разі тільки їх нам тут бракувало.
— Ти що, не питав дозволу?
— У кого? В цього крабиська? Та вона й ковтка води без батька не дасть.
Скіпка, гидуючи, взяв величенький кавалок фаршу й рушив до повітки, а Рудий заквапився в протилежному напрямку.
Наблизившись до двох дорослих, Рудий притишив ходу, відсапуючись, зробив кілька глибоких видихів, а потім з невинним виглядом пройшов повз них, наче прогулювався. Як він помітив, вони рухалися в бік повітки, та чи саме туди, він не знав.
— Привіт, татку. Добридень, сер.
— Зачекай, Рудий, — сказав Промисловець. — Хочу про щось тебе запитати.
— Що, татку?
— Мама казала, ти сьогодні рано пішов з дому?
— Та не дуже. Перед сніданком.
— Ти сказав їй, що вночі тебе щось збудило?
Рудий трохи подумав. Чи варто було розповідати про це матусі? Потім відповів:
— Так.
— А від чого ти прокинувся?
Розміркувавши, що це йому нічим не загрожує, Рудий пояснив:
— Не знаю, татку. Звук був схожий на грім чи, може, на вибух…
— Можеш сказати, звідки гриміло?
— Мені здається, з-за пагорка.
Він сказав правду, що, до речі, цілком його влаштовувало, бо пагорб був у протилежному від повітки боці.
Промисловець глянув на гостя:
— Не маєте бажання прогулятися в тому напрямку?
— Я готовий.
Рудий провів їх очима, а коли озирнувся, побачив Скіпку, який обережно визирав з-за колючих кущів живоплоту.
— Йди сюди! — махнув йому Рудий.
Скіпка виліз із кущів і підійшов до нього:
— Про м’ясо питали?
— Ні, здається, ще не знають. Вони подалися до пагорка.
— Чого?
— А хіба я знаю? Все допитувалися про грім, що я чув уночі. Слухай, тварини м’ясо їли?
— Розумієш, — обережно почав Скіпка, — вони начебто роздивлялися його й нюхали.
— Ну, нехай, — сказав Рудий. — Певно, з’їдять. Господи, повинні ж вони хоч щось їсти. Ходімо до пагорка й подивимося, що збираються робити наші батьки.
— А як же тварини?
— Що з ними скоїться? Не можемо ж ми весь час на них витрачати. Води ти їм дав?
— Звичайно. Випили.
— От бачиш. Ходімо. Заглянемо до них після обіду. Принесемо фруктів. Фрукти будь-хто їстиме.
Вони подалися схилом угору. Рудий, як звичайно, попереду.
5
— Гадаєте, то був рев двигунів при посадці? — запитав Астроном.
— А ви виключаєте таку можливість?
— Якщо так, то вони, вочевидь, усі загинули.
— Може, й ні, — спохмурнів Промисловець.
— Якщо посадка пройшла вдало, а екіпаж живий, то де вони?
— А ви подумайте, — так само похмуро відповів Промисловець.
— Щось я вас не дуже розумію.
— Вони можуть бути настроєні вороже.
— Відпадає. Я з ними розмовляв. Вони…
— Вони з вами розмовляли. Тобто провели щось на зразок розвідки. Який буде їхній наступний крок? Напад?
— Сер, адже у них лише один корабель.
— Про що вам відомо тільки з їхніх слів. Може, в них там ціла флотилія.
— Я вже казав вам про їхні розміри. Вони…
— Це неістотно, коли навіть їхня ручна зброя отак переважає нашу артилерію.