Довго того розказувати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик лiчив, а то вiн i нiмця привозив; i той i масть до боку прикладав, i чого то вже не робив!.. так нема легше та й нема! I що далi, то усе гiрш було.

Наум давав їм волю, що хотiли, робили; а сам, запершись, усе богу моливсь; впаде навколiшки, руки лама; як вдарить поклон, та з пiвчаса лежить i усе молиться: "Господи милосердний! не осироти нас! Не вiднiмай вiд нас нашої радостi! Рiши мене усiй худоби; озьми мене, старого, немощного, озьми мене до себе; а нехай вона поживе на свiтi…" Далi й закiнча:

"Да будеть воля твоя святая зо мною, грiшним! Ти усе знаєш, ти лучче зробиш, чим ми, грiшнiї, думаємо!" Пiдiйде до нiмця, просить, руки йому цiлує… винiс скриньку з грошима, а, мабуть, було у нiй сот три рублiв, i просить:

–  Бери, - каже, - скiльки хоч, усi озьми, усю худобу озьми, усього рiшусь, у старцi пiду, тiльки вилiчи моє дитя; вона в мене однiсiнька… Без неї нащо менi жити? Не буде менi нiякої радостi… хто мене догляне… хто… - та так i заголосить.

Дарма що нiмець, та й вiн заплакав, i хоч би тобi копiєчку узяв. У останнiй раз як був, i вп'ять чого-то не робив, а далi сказав:

–  Нiчого не можна зробити!
– 3 тим i поїхав. Моливсь Наум, моливсь… i що то вже плакав! Так i пiдпливе сльозами. Далi вийшов iз кiмнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свiчечка, догоряє, перехрестивсь i на думцi каже собi:

–  Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грiшних, i навчи, що нам робити i як тебе слухати?
– Та з сим словом i пiшов.

Iде i за сльозами свiту не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дiвка у три днi як занедужала, а вже й на божiй дорозi. Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь i, крiплячись, щоб не плакати, через велику силу каже Марусi:

–  Донюi запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров'я?

–  Я сього хотiла прохати… та боялась вас потурбувати… I вже здоров'я!.. Хiба спасення душi… коли б тiльки швидше… - ледве промовила сеє Маруся.

Кинулася Настя хату прибирати i сiни упорати, а Наум засвiтив свiчечку i ладаном покурив; аж ось i батюшка прийшов…

Поки Маруся сповiдалася, Наум iз Настею i хто ще був у них iз сусiдiв вийшли у сiни. От Настя i каже мужиковi:

–  Нащо ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсiм вмира, коли привели панотця?

–  Що ж, стара, будемо робити?
– здохнувши тяжко, сказав Наум.
– А яково ж би нам було, якби вона вмерла без покаянiя?

–  Та, що-бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Ще тiльки сьогоднi четвертий день, як гаразд i занедужала…

–  Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще швидш її вмру, дарма що вона вже на ладан дише.

Сказав Наум та й вiдiйшов, гiрко заплакавши, i каже собi тихенько: "I коли б то господь послав менi сюю милость! Воля твоя, господи!"

Тут панотець кликнув, щоб усi йшли у хату, буде її причащати. Наум, тiльки сам живий та теплий, ще здужав пiдвести її до святого причастя… Маруся прийняла тайни Христовi, як ангол божий; потiм лягла, перехрестилась, пiдвела очицi угору i веселенько проговорила:

–  Коли менi… така радiсть тут… пiсля святого причастя… що ж то буде у царствi небеснiм? Прийми i мене, господи, у царство твоє святе!
– Панотець, посидiвши i поговоривши дечого з письма, пiшов додому.

Трошки погодя чують, що кашель в Марусi нiби перестав i вже вона хоч i не стогне i буцiмто спить, так у горлi стало дуже хрипiти, а у грудях аж клекотить…

От Настя i каже до старого:

–  Та єй-богу, вона не вмре; бач, їй полегшало.

–  Мовчи та молись богу!
– сказав їй Наум, а сам аж труситься.
– Тепер, - каже, - янголи святiї лiтають над нею. Страшний час тогдi настає, як праведна душа кончиться. Нам, грiшним, треба тiльки молитись богу!

–  Господи милостивий! Ти сам боїшся та й мене лякаєш.

Так сказала Настя не бачачи своєї бiди, а Наум знав добре усе, i знав, що до чого i пiсля чого що йде, та й каже:

–  Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо! Далi засвiтив страшну свiчку* (*Страшна свiчка - свiчка, яку запалювали в так званий страсний четвер.), поставив перед образами, а сам пiшов у кiмнату… i що то вже моливсь богу! Куди-то не обiщавсь iти на богомолля. Скiльки худоби роздати на церкви, старцям…

Як ось Маруся таки дуженько промовила:

–  Таточку!.. Матiнко!.. А пiдiйдiть до мене. От вони й пiдiйшли. Наум бачить, що Маруся зовсiм змiнилась на лицi: стала собi рум'яненька, як зоренька перед сход сонця: очицi, як ясочки, грають; веселенька, i вiд неї неначе сяє. Вiн знав, до чого се приходиться, здригнув увесь, скрiпив серце, а сльози, знай, глита та думкою тiльки так помоливсь: "Час прийшов… господи, не остав мене!.." Маруся їм i каже:

–  Батеньку, матiнко, мої рiднесенькi! Простiть мене, грiшную!.. Попрощаймося на сiм свiтi… поки бог зведе нас докупи у своїм царствi.