Полковник вийшов.

Вайс умить перерізав проводи, що йдуть до кнопки, закритої клямкою із колодкою.

Коли полковник повернувся, Вайс сказав йому:

— Дозвольте, я попереджу офіцерів, що супроводять мене, про те, що затримуюсь.

— Ну навіщо вам самим? Я пошлю ад'ютанта, він перекаже.

Вайс притишив голос:

— В порядку виключного довір'я до вас. Мені здасться, що серед людей, які супроводять мене, є особливий чоловік од партії. Ну ніби приставлений від партійної канцелярії. Я боюсь, щоб він не вважав це образливим для себе, що ад'ютант передає якісь доручений від мого імені. Я маю це сам сказати йому. Пробачте, але, якщо я зроблю інакше, мені загрожуватимуть неприємності.

— То запросіть і його.

— Зробіть мені ласку, запросіть його самі. — Додав значуще: — Я гадаю, що цей чоловік може бути і вам корисний.

— Ну що ж. — І Штайнер надів кашкет. Вайс разом із Штайнером підійшов до машини, яка стояла біля стіни складу. Його люди не виходили з неї.

Вайс сказав, відчиняючи дверцята:

— Уповноважений СС, маю честь представити.

Штайнер, поблажливо усміхаючись, підійшов до відчинених дверцят. Вайс ударив його по шиї долонею руба. Штайнер упав обличчям донизу, дві пари рук підхопили його і вмить втягли в машину.

Вайс вийняв сигарети, закурив, чекав. З машини подали йому зв'язку ключів. Вайс сунув їх у кишеню і повернувся в кабінет Штайнера.

Замкнувши двері, він відімкнув вогнетривку шафу одним з ключів.

Знайшов папку з грифом, знайомим йому, вийняв з неї папери, сховав їх у себе під мундиром і вийшов. Сів у машину, передав Мєхову аркуш з папки, на якому були записані пости мінерів, сказав:

— Міркуйте.

Пташек і Кох міцно впиралися ногами у зв'язаного Штайнера, що лежав на підлозі з засунутим у рот зібганим кашкетом.

— Поїхали, — сказав Вайс Шмідтові, який сидів за кермом.

Мєхов, ознайомившись за час подорожі з планом мінування, сказав майорові Колосову:

— Ми можемо перерізати проводи, що йдуть від пунктів мінерів до штолень. Коли підривні машинки не спрацюють, на лінію пошлють розвідувальну групу. Їх затримаємо засадою. Ну скільки там — півгодини, мабуть, не більше. Гарнізон охорони, напевне, чималенький — довше не встояти.

— Так, — сказав майор. — А потім?

— Потім група прикриття прийме бій. У районі виходу із штольні буде наша остання лінія оборони, поки встигнемо вивести людей.

— Дванадцять тисяч, — нагадав майор. — Треба з олівцем підрахувати, скільки доведеться триматися.

— Важка арифметика, — сказав Мєхов. — Люди знесилені — на це теж треба зважати. — Тицьнув пальцем у точку виходу із штольні. — Бачите: бліндажі для охорони, а її ще не знято. Попереду ціла морока: треба вибивати. Безшумно не вийде, значить, до місця події кинуть весь гарнізон.

— Це точно, — погодився майор, — доведеться вам побути на поверхні.

— Це чому ж?

— Мінувати підступи.

— Заперечую, — відповів Мєхов. — Я тут найбільш кваліфікований, а штольні хто буде розміновувати?

— Правильно, — погодився майор. — Ну, тоді проінструктуйте тих, хто залишиться.

— Це можна.

І хоч найзручніше було розпочати операцію вночі, майор наказав негайно йти на вихідні позиції.

Допит Штайнера нічого не дав. Гаунтштурмфюрер, здавалось, позбувся розуму від розпачу та ненависті. Спочатку він був немовби в істериці, а потім впав у стан прострації, очі закотилися під лоб, рот напіввідкритий, мов у кретина, від нього погано тхнуло. Він не міг навіть сидіти, сповзав із стільця, коли його не держали.

— Якщо симулює, то дуже здорово, — сказав, придивившись до нього, майор. — Лікаря б! А так, не для спеціаліста — збожеволів, та й годі. Оце називається казус.

Вхід до шахти починався з тунелю, пробитого у схилі гори, до нього вела вузькоколійка для вагонеток.

Коли весь загін парашутистів безшумно скупчився біля підступів до штольні, група бойовиків у мундирах есесівців під командуванням Вайса стройовим кроком рушила до тунелю.

З-під склепіння тунелю вийшов есесівець у званні ротенфюрера і наказав зупинитись. З амбразур двох бронековпаків стирчали стволи спарованих кулеметів.

Вайс ішов попереду групи, наче й не чув попередження.

Бачачи націлені стволи кулеметів, він відчував себе немовби велетенською мішенню для них.

Групу зупинив він на відстані п'ятнадцяти метрів від бронековпаків. Загорлав щосили:

— Ротенфюрер, до мене!

І коли той зробив кілька невпевнених кроків, наказав йому, киваючи на стрій:

— Прийняти команду!

Ротенфюрер невпевнено сказав:

— Але, гауптштурмфюрер, це ж не мої люди.

— Прийняти команду! — повторив Вайс. Пройшовши повз розгубленого ротенфюрера під склепіння тунелю, пожалівся: — Спека, пилюга… Води! — І став збивати пилюку з мундира скинутими лайковими рукавичками. Наказав: — Вистроїти ваших людей! — Додав, дружньо усміхаючись: — Я оголошу зараз наказ фюрера про нагородження на честь його дня народження. — Пояснив: — Тепер цей урочистий акт наказано проводити на позиціях, щоб не відривати людей від виконання служби.