На широкі плечі Баришева було накинуто халат, який різав очі своєю білістю. Баришев, крекчучи, сів на стілець коло ліжка і, ніби вони бачились тільки вчора, сказав звичайним голосом, як завжди, діловито й заклопотано:

— Ти чого ж це, Бєлов, такий не дуже веселий? — Нахилився, притиснувся своєю гладко виголеною щокою до обличчя Йоганнового, випростався. — Ну, здрастуй! — Сказав: — На вулиці спека, а у тебе тут добре, прохолодно, — Витер хустинкою шию, обдивився. — Палата майже персональна. — І став викладати на тумбочку з кульків фрукти й всякі наїдки.

Вайс уважно й недовірливо дивився на Баришева, чекаючи, коли ця примара знову заколишеться й розтане, як танули речі, які він досі намагався розглянути, щоб установити, чи зберігся в нього зір. Але з появою Баришева всі речі в палаті набрали твердої стійкості й існували вже не як силуети, а у всій своїй речовій, міцній ґрунтовності.

Обернувшись до медичної сестри, яка стояла біля дверей з трохи приголомшеним і розгубленим обличчям, Баришев попросив ніжним тоном:

— Нам би, сестрице, чайку з хорошою заваркою, по-московськи. Можна? А то ви, видно з усього, його як фашиста тільки спиртним напували.

— Нічого подібного, — строптиво заперечила сестра, — обслужували на рівні офіцерського складу.

— Гаразд, — лагідно погодився Баришев. — То, значить, чайку на тому ж рівні.

Коли полковник Баришев прибув тепер уже в гарнізонний госпіталь, розташований у невеликому німецькому містечку, де, за одержаними відомостями, мав перебувати на вилікуванні Бєлов, черговий лікар, перевіривши списки, сказав йому, що ніякого Бєлова у них немає і не було. Є кілька хворих і поранених радянських офіцерів, але того, кого шукає полковник, серед них не значиться.

— А все-таки, може, є ще який-небудь поранений, що перебуває на лікуванні? — наполягав полковник.

— Є німець, офіцер СД. — Лікар підняв брови і заявив рішуче: — Але, як медик, я заперечую, щоб ви його зараз допитували. Це може остаточно порушити його психіку. Травматичні пошкодження виявились дуже серйозними. — Запропонував: — Якщо бажаєте, можете глянути на його госпітальну карту. — Пояснив: — Материй фашист. — І одразу вважав за потрібне додати: — Але ми ставимось до нього не як до воєнного злочинця: для нас він тільки поранений, що перебуває на лікуванні.

— Дозвольте глянути, все-таки цікаво.

Лікар подав Баришеву історію хвороби. «Гауптштурмфюрер Йоганн Вайс», — прочитав Баришев, і йому знадобилась уся його воля, щоб зберегти спокій.

— Ну і що це за птиця? — мляво спитав Баришев, жадібно поглядаючи на графин з водою.

Лікар сказав:

— Це людина, виключно віддана фашизмові. Навіть у стані глибокої психічної травми, що пов'язана з загальною пригніченістю і тимчасовим послабленням зору, слуху та функцій кінцівок, він зберігає уявлення про себе як про націстського «героя». Правда, — продовжив після невеликої паузи лікар, — його психоз трохи своєрідний: йому ввижається, наче він серед своїх у німецькому госпіталі. І, щоб не викликати додаткових хвилювань, ми намагаємося не показувати йому, що він помиляється. Він у дуже поганому стані, і, якщо дізнається, що він у полоні, це може привести до летального кінця.

— Так. — Баришев помовчав трохи, потім, ніби отямившись, схвалив: — Я, звичайно, не медик, але, гадаю, з точки зору психіатрії ваш метод науково обгрунтований.

— Безперечно, — сказав лікар.

Баришев невірними пальцями узяв цигарку, сунув її в рот протилежним кінцем, спробував запалити, з огидою кинув у попільничку, спитав з тривогою:

— Ну, а як ви думаєте — він видужає?

Лікар здвигнув плечима.

— Бачите, — сказав він поважно, — множинні поранення зарубцювалися задовільно. Але функції мозкової діяльності — це поки що для нас таємниця. Буває, який-небудь зовнішній подразник вплине так, що весь психічний апарат раптом набуває втрачену стійкість. Але може бути і протилежне. Ми сподівалися на лікування тривалим сном. Цей загальний відпочинок нервової системи дає звичайно найсприятливіші результати.

— І що ж, він спить?

— Уявіть собі, навіть найефективніші препарати снотворного безсилі. І мало того, хворий удає, ніби він спить, але його повіки реагують на світлові подразники, а коли людина спить, цього не буває.

— Слухайте, — жалібно попросив Баришев, — дозвольте мені стати отим самим благотворним подразником. Зрозумійте, дорогий, це ж наш товариш і, попросту кажучи, звичайнісінький герой, тільки про них не завжди в газетах пишуть.

Лікар здивовано втупився в нього очима. Баришев заблагав:

— Дозвольте, га? — Признався: — Я сам хвилююсь. — Попросив: — Дайте чого-небудь, — поклацав пальцями, — ну, скажімо, валер'янки, чи що… Бо, знаєте, також нерви.

Кінець кінцем Баришев узяв себе в руки і з першої хвилини, як тільки ввійшов у палату до Бєлова, став поводитися так, наче вони весь час були разом і, він тільки ненадовго виходив, а тепер повернувся. Оглядаючи вузьку палату, Баришев спитав Бєлова:

— Ти як, не заперечуєш, якщо мені тут, біля стіночки, ліжко поставлять? — Пояснив — Я, звичайно, не поранений, але для лікарів була б людина, а хвороби знайдуться.