– І я теж про це думаю, — зітхнув Меррі. — Я чув, там замість стін — суцільне коло скель, одні-єдині ворота, а всередині неприступна вежа Ортханк. У ній і мешкає Саруман. І, здається, якась річка протікає. Ну що можуть енти з таким господарством зробити? Щоправда, ми їх поки що погано знаємо. Вони такі кумедні, ліниві, важкодуми… А може, куди грізніші, ніж здаються? Знаєш, я б не хотів опинитися на місці їхніх ворогів…

— Вірно, — сказав Пін. — Різниця приблизно та сама, що між старою коровою та роззлюченим биком. Та чи зуміє Древес їх розворушити? Пам'ятаєш, як він сам-бо вчора розпалився та одразу і згас… [72]

Вони повернулися до урочища. Голоси ентів так само дзвеніли й переливалися — рада тривала. Сонце піднялося вже високо й зазирало за огорожу; його холодне жовте світло позолотило й берези внизу, й увесь північний схил; сховане валунами джерельце звабливо заіскрилося. Гобіти спустилися навскіс схилом — так приємно було відчувати свіжу травичку під ногами! — і сіли на вкритий мохом валун над джерелом. Вода бігла чиста, крижана; вони випили по ковтку й уляглися, спостерігаючи за грою світла й тіней від хмар на траві. Енти все співали, Чужий, чудернацький, замкнутий світ… Гобітам раптом нестерпно захотілося побачити, почути загублених товаришів — Сема, Фродо, Блукача…

Минула ще година; енти нарешті затихли. Гобіти підняли голови: до них крокував Древес і ще один ент, незнайомий…

— Гм-гм, — сказав Древес. — Ось і я. Ви, бачу, зовсім занудьгували. Ну, нічого не поробиш, наберіться, терпіння. Першу частину ради ми вже закінчили, тепер треба пояснити сутність справи тим, хто живе далеко й кого я не встиг побачити вранці. А вже потім будемо вирішувати. Ви не засмучуйтеся, рішення ми приймаємо швидко, час нам буде потрібний лише на ґрунтовний розгляд подробиць… Не хочу приховувати, на це знадобиться не менше двох-трьох днів. Тому я привів вам компаньйона. Ельфійською його звуть Брегалад. У нього житло тут недалеко. Він уже має свою думку, і йому більше немає потреби бути на Вічі. Гм-гм… Як на ента, Брегалад, мабуть, занадто метушливий. Отже, я вважаю, ви знайдете з ним спільну мову. До побачення!

Древес повернувся до вічевого кола. Гобіти й Брегалад з хвилину помовчали, придивляючись один до одного. Зросту Брегалад був високого, гнучкий і рухливий, шкіра гладенька, шоки рум'яні. Голос у нього виявився гулкий, але вищий І дзвінкіший за голос старого Древеса.

— Пройдемося трохи, друзі? — запропонував він. — Мене звуть Брегалад, по-вашому Горобинник, а ще — Поспішай. Мені якось довелося відповісти одному літньому ентові раніше, ніж він проговорив до кінця своє питання, от мене и прозвали так. І п'ю я швидше за інших: вони ще за другий ковток не взялися, а в моєму келиху вже денце видно! Ну, ходімо! [73]

Він простягнув гобітам свої міцні руки, і вони дотемна блукали лісом, співаючи, сміючись — оскільки Брегалад був смішливим. Чи то сонце бризне з-за хмар, чи то струмок з'явиться із хащ їм назустріч, чи то птах свисне — Брегалад задоволений, сміється з радощів; ну а якщо зустрічалися їм горобини, він неодмінно зупинявся та співав їм, похитуючись усім тілом, ласкаві пісеньки.

У сутінках Брегалад привів гобітів до себе додому, на галявину з великим валуном посередині. Навколо росли горобини і, звичайно, було вдосталь води, без цього енти не можуть: у горобиннику дзюрчав затишний струмочок.

Балакаючи про те, про се, вони втрьох спостерігали, як ніч сповиває ліс. В урочищі тривало гуркотіння віча — низько, басовито, зрідка із загального хору виривалися окремі високі вигуки. Тим часом Брегалад розповідав гобітам про себе. Він з роду Окорця, мешкав раніше в іншому місці, але туди прийшли орки й усе розорили. Ясно, що саме він думає про орків і чому так швидко все вирішив на Вічі…

— У нас добре росли горобини, — сумно згадував він, — вони вкоренилися, коли я ще був зовсім зеленим, і всюди були тиша та спокій. Горобини старші енти посадили на втіху своїм жінкам, а ті лише глянули й одразу заявили, що знають місця, де квіти красивіші, а дерева плодючіші… А я горобини полюбив! Вони розрослися так пишно, влітку стояли тінистими шатрами, восени гнулися від червоних ягід. На ягоди зліталися птахи, а я люблю птахів, навіть балакучих; і ягід вистачало на всіх до весни. І коли це все встигло змінитися? Птахи стали битливими й жадібними, вони обдирали гілля, розкидали ягоди, аби іншим не дісталися. А потім прийшли орки із сокирами й зрубали мої горобини. Уже я й гладив моїх улюблених, і найласкавіші слова шепотів — жоден листочок не ворухнувся, не чули вони мене, не відгукалися…

Так гобіти й поснули під сумні співи Брегалада на травичці за валуном. Наступний день пройшов зовсім інакше. Ані господар, ані гості нікуди не пішли; вітер пронизував холодом, свинцеві хмари повзли, чіпляючись за верхівки дерев; і гобіти сиділи в тихому підвітряному куточку, а Брегалад прикривав їх собою від протягу й невідривно прислухався до вічних наспівів. То гучніше, то тихше, то бадьоро, то сумно лунали голоси ентів, і в холодний полудень, і ввечері, і вночі в непевному світлі зірок.