Вона таки була гарна, ця Настя-ханша! її слов'янська врода, одягнута в барвистий східний одяг, була така яскрава, вражаюча, що Янь на якусь мить позбувся мови.

Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового коліна і щось жебоніла йому крізь сльози, він не звернув на неї уваги. Та й не до того було йому! Стомлений, спраглий, пригнічений нечуваною поразкою, він тоді ледве тримався в сідлі… А нині, дужий, молодий, відпочилий, знову відчув у своєму тілі нестримну жагу життя. Знову сяє сонце, співають птахи, лунко б'ється в грудях серце… Ні, він був не з тих, хто довго сумує, хто живе спомином про вчорашній день, коли є день нинішній, що несе нові радощі і свіжі відчуття!

— Хто ти? Дівчино! — нарешті спромігся він намову. Настя потягнулася до нього, мов квітка до сонця.

— Я Жданова сестра — Настя… Жона хана Туглія… Власне, полонянка… А ти хто?

— А я — Янь… Тобто — Іван, син новгород-сіверського тисяцького Рагуїла, я кщо чувала…

Він підійшов до джигітів і розвів їхні списи. Ті, видивившись на багате вбрання бранця і думаючи, що це сам князь Ігор, розступилися, даючи дорогу Насті.

Янь узяв Її за руку, повів до юрти.

— Дякую, Яню, — шепнула Настя. — А то ці цербери…

— Коли б мені крила, то я соколом злинув би в небо і вирвав тебе з пазурів цих степових стерв'ятників, красуне! — запально вигукнув Янь. — Хіба твоє місце тут?

— Я з радістю полетіла б з тобою, мій соколе! — не менш палко відгукнулася Настя, стискуючи парубкові руку. — Від цих полинів, від цих табунів, від гірких димів, від свого старого осоружного хана-мужа! На край світу!

У них, видно, були однакові серця, однакові душі — палкі, вразливі, безпосередні, влюбливі, і досить їм було обмінятися поглядами, доторкнутися одне до одного пальцями рук, як від цих поглядів і дотиків, як від удару кресала об кремінь, раптово спалахнув вогонь.

— Ждане, сестра прийшла! — гукнув у юрту Янь і шепнув Насті: — Ти приходитимеш до нас? Приходь!..

— Не часто… Але якщо ти зможеш, то прийдеш до мене…

— А хан?

Хан Туглій натякав, що скоро піде в похід…

— У похід? Куди?

— А куди ходять половці? Звісно, на Русь… Кляті!

Вийшов Ждан. Зрадів сестрі — обняв, поцілував.

— Дякую, що прийшла.

— Принесла вам ласощів, бо хтозна, чи нагодують тут. — І всунула Жданові в руки кошика.

— З голоду не помремо. Кумис і м'ясо дають. Від одніс кошика в юрту і зразу ж повернувся, щоб розпитати сестрицю про її життя, та Настя раптом метнулася тікати.

— Кончак! — показала вона в бік половецького селища і шаснула в кущі, що густо кучерявилися по березі.

З юрти вийшли Ігор і Славута, примружилися проти сонця.

До них наближався загін вершників. Попереду на гнідому огирі горбатився Кончак. Від його могутньої статури віяло нестримною дикою силою і хижістю. Він чимось скидався на степового беркута: гострий погляд вузьких очей, гачкоподібний, злегка приплюснутий при кінці ніс, чіпкі руки…

Сторожі-джигіти завмерли перед ним у шанобливому поклоні.

Не злазячи з коня, Кончак привітався:

— Здоровий будь, княже! Привіз я тобі твого тисяцького, як ти просив, — ось він! — і показав на РагуЇла. Той зліз з коня, вклонився князеві, а Кончак повів далі: — А забираю боярина Славуту, якого викупив його племінник Самуїл, київський купець і мій приятель… Вони сьогодні ж, негайно від'їжджають додому… Гадаю, що це добра нагода для тебе, княже, сповістити кого слід, щоб готували викуп… За тебе — дві тисячі гривень, за князів — по тисячі, за думних бояр — по двісті, за воєвод — по сто, а дружинників і простих воїв обміняємо на наших бранців, яких на Русі також достатньо… Чим швидше прибуде викуп, тим раніше поїдеш до своєї Ярославни, княже… Що хочеш передати додому, кажи, бо я поспішаю і Славуту зараз візьму з собою. Самуїл уже зібрався в дорогу…

Ігор обняв боярина, заглянув в очі:

— Учителю, я каюся, що не послухався тебе, — промовив глухо, з болем. — Але є каяття, та нема вороття!.. У тому, що трапилося, один я винен — і більше ніхто! Так і на Русі скажи — один я!.. Єдиним виправданням для мене є те, що бився на полі бою, скільки сил мав! Всі князі, бояри, воєводи і вої билися ще краще. Звідси скачи прямо в Путивль до княгині Євфросинії — розповіси, як усе було… Ну, сам знаєш… Скажи, хай відправить заупокійну молитву за убієнних, а молебень — за живих… Знаю, що такого викупу, якого хочуть хани, не тільки моє князівство, а й Чернігівське не назбирає. Тож хай просить батька, князя Ярослава Галицького та Святослава Київського… Хоча на Святослава надія мала — не друг він мені, не друг…

— Як і ти йому, Ігорю, — тихо вставив Славута.

— Мабуть, що так, — погодився князь. — Ну, їдь! І хай бережуть тебе всі святі!

Він обняв Славуту, поцілував у лоба. Розчулений Славута поцілував князеві поранену руку.

— Там у моїй торбині залишилася мазь — прикладатимеш до рани, Ігорю… І хай береже тебе бог!

Він ще раз поцілував князя, обняв Ждана, Яня і РагуЇла, що приєднався до них, і сів на коня, яким приїхав тисяцький. Помахав рукою: