Святослав важко зітхнув:

— О любі мої братія, і синове, і мужі землі Руської! Дав би мені бог притомити поганих, та не стримав юності і цим створив поганим ворота на Руську землю. Воля господня да буде в усьому! Наскільки раніше ремствував я на Ігоря, настільки нині жаль мені Ігоря, брата мого!.. О, мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єста почали ви Половецьку землю мечами разити, а собі слави шукати! Безславно ви перемогли, безславно пролили кров поганську! Ваші хоробрі серця з твердого булату сковані, а в звитязі загартовані! Що натворили ви моїй срібній сивині? — Він знову заплакав, а заспокоївшись, махнув Біловолоду Просовичу, щоб вийшов, і, коли той причинив за собою двері, повернувся до Ярослава: — Брате, збирай боярську думу — будемо радитися, що нам тепер робити.

— Майже всі мої бояри тут, княже, а твої теж, — відповів Ярослав. — Ти старший — сідай на моє місце і кажи, що нам робити, а ми послухаємо.

— Гаразд. Хай буде так. Зараз не до сперечань, — погодився Святослав і зайняв чільне місце за князівським столом. Коли всі повсідалися довкола, зміцнілим голосом, у якому вже відчувалася давно вироблена звичка наказувати, промовив: — Братіє і дружино, замислив я цього літа великий похід на половців — аж на Дон. Та бог розсудив інакше. Молоді, нерозумні князі Ігор та Всеволод, утаївшись від мене, самі пішли в степ, щоб тільки собі слави зажити, — і зазнали страшної поразки. Такої ще й не бувало на Руській землі! Не бувало! Вся Сіверська земля залишилася оголена, беззахисна. Ігор та Всеволод відчинили половцям ворота на Русь! Не сьогодні, то завтра вони будуть на Сеймі — і потече кров люду нашого, запалають городи і села…

Він замовк і задумався. Пригнічені бояри мовчали теж.

— Що ж нам робити? — спитав Ярослав тихо. Він відчував свою провину.

— Що нам робити? — перепитав Святослав і тут же твердо відповів: — Загородити Полю ворота на Русь черленими щитами! Зупинити Кончака і Кзу та інших ханів! Рятувати землю нашу від спустошення, а люд наш від загибелі!.. Передусім треба захистити беззахисне Посем'я!

— І як же це зробити? Якими силами?

— А ось як… Мої сини Олег і Володимир з двома полками, що йдуть зі мною, повернуть зараз же на Сейм, до Путивля. З ними піде воєвода Тудор, воїн сміливий і досвідчений… Зробіть там, князі, все, аби захистити ту землю! Не гайте ні хвилини! Там залишилася княгиня Ярославна з дітьми!..

— Слухаємося, княже, — схилили голови молоді князі.

— Ти, Ярославе, негайно збирай дружини свої і стань по Острі! Жди з Києва моїх нарочних. Може бути, що половці, охоплені гординею після перемоги над Ігорем, підуть не на Сейм, а на Переяслав або й Київ. Швидше всього на Київ! Тоді ми станемо проти них!

— Добре, — відгукнувся Ярослав.

Нині ж я напишу листа у Смоленськ до князя Давида Ростиславича! У Турів, у Пінськ, у Луцьк пошлю гінців, щоб ішли князі, не барячись, на допомогу Києву… І зразу ж, ще сьогодні, сам відправлюся до свого стольного града!.. Тепер нема чого думати про похід. Тепер головне — зібрати всі сили Руської землі на відсіч Кончакові та його ордам!.. Ідіть усі і робіть те, що велить вам ваш обов'язок! Ідіть!

Любава витягла з жлукта ще гарячі, добре визолені сорочки та спідниці, повісила на коромисло, підняла на плече і гукнула в розчинені двері хатини:

— Мамо, я до річки! Поперу білизну!

З хати долинув материн голос:

— Іди, доню… Та будь обережна — не впади в воду, бо кладка ще від батька залишилася — стара і хистка вже!

Вони вже звикли одна одну називати матір'ю і донею, і були раді, що між ними установилися такі приязні, родичівські взаємини.

З дверей вибіг Жданко. У вибілених на сонці полотняних штаненятах, що трималися на шлейці, перекинутій через плече, у такій же сорочечці, білявочубий та синьоокий, він скидався на тендітного житнього колосочка, який щойно виклюнувся зі стрілки.

— І я з вами на річку! — гукнув з порога і застрибав на одній нозі.

— А бабуся пускає?

— Пускає, пускає! Вона годує Настуню, бо та маленька… А я сам поїв! Я вже великий!

Любава усміхнулась і подумала: як же любитиме вона свого Жданка, якщо так прив'язалася до цієї, по суті, чужої їй дитини!

— Ну, йди! Та не пустуй! А то впадеш у річку та втопишся! Мама Варя плакатиме дуже! І ми всі будемо плакати!

— Я не пустуватиму! Я слухняний! — гукнув зраділий Жданко і вистрибом пустився по стежині.

Кладка була справді стара, почорніла, хистка і на два чи три пальці покривалася водою. Однак прати на ній було зручно.

Поряд з нею колихався на хвилях легкий сосновий човен, видовбаний Жданом узимку. У ньому лежав довгий гладенький бовт, щоб заганяти рибу в сіть, та липовий ковшик — вичерпувати воду. Відколи Ждан пішов у похід, стоїть човен без руху — чекає на свого господаря.

Склавши в нього білизну, Любава заходилася прати. Жданко бігав понад берегом — ловив прудкокрилих метеликів.

Сонце підбивалося все вище й вище. Скоро й обідати пора!.. Та раптом відчайдушний жіночий крик струсонув і сонячну тишу, що зависла над Сеймом і над левадами, і все навкіл:

— Людоньки-и! Половці!.. Убивають!.. Рятуйте!.. Прач випав із Любавиних рук. Дівчина глянула на село і завмерла від жаху: з трьох боків його затоплювали степовики, вони мчали вулицями, навпростець городами, вривалися, мов хижаки, у двори, в хати, нишпорили по хлівах, клунях, коморах, наздоганяли людей, що тікали в поле чи до річки, в левади чи в ліс, одних в'язали, інших убивали, тягнули все, що потрапляло під руку, виганяли з повіток худобу, коней, птицю… Ось запалав один куток, задимів другий. Стовпи диму й вогню шугнули в сине небо… Всюди крики, тупіт, чужинська лайка, дитячий вереск, стогін поранених, чоловічі прокляття…