Ішла містом, ніби в тумані, важко продираючись крізь ватяну пелену, що насувалася на неї великим каламутним клоччям. Можна було б зайти до Будинку кіно, випити кави, зустрітися зі знайомими, засісти в їхньому товаристві до сьомої години (о сьомій мама приводила додому Ліку), але тоді голова буде захаращена безліччю зайвих клопотів і проблем, вечір буде зіпсовано. Але що робити до сьомої?

Ліза відчувала себе самотнім човном, що безглуздо б'ється об чужий берег. Спрага життя ворушилася в ній, як… як каміння в нирках. Якби можна було розчинити, перемолоти їх у собі. Тоді б усе її єство наповнилося веселими повітряними кульками і вона б злетіла разом із ними туди, де… «Де — що?» — подумала Ліза. Де панує радість, природна радість від буття, від насолоди повітрям, вином, запахом лісу… «Так буде!» — сказала собі Ліза. Але не зараз, не тепер. Таємничий ліс — свіжий і веселий, із прозорими джерельцями та рясними дикими черешеньками ще прийме її у свої обійми. Треба тільки зачекати. Раптом вона задихнулася від спогаду про запах сіна там, на горищі, в хліві-курятнику… Хлопчик-студент обіцяв чекати. Чекати — чого? Яка різниця! Адже вона чекає. То нехай чекає й він.

Ліза вирішила зайти до кав'ярні — своєї улюбленої, що міститься на першому поверсі міської лазні. Каву тут заварювали не розчинну, а справжню — по-східному, на гарячому піску в керамічних турках, й завжди було мало народу. Тільки ті, хто знав про існування цієї незвичної забігайлівки для любителів попаритись.

Ліза обережно взяла філіжанку з кавою, тримаючи її на долоні: тут навмисно відбивали ручки (аби ніхто не поцупив!), і присіла за столик, що стояв у найдальшому кутку. Кав'ярня була майже порожня. Час був невизначений: для вечірніх посиденьок — зарано, для вранішнього ритуалу — запізно. Ліза із задоволенням зробила ковток і мимоволі подивилася на вхідні двері — тут кілька років тому збиралася її «сумнівна» компанія. Тепер невідомо, хто де… Стоп! Ліза напружила зір, розглядаючи у напівтемряві силует жінки, яка щойно увійшла.

Вона не помилилася. Це справді була головна героїня її знищеного фільму, талановита актриса, яка після багатьох тріумфів канула в безвість. До Лізи доходили чутки про її бурхливий роман з відомим режисером, про його трагічну загибель, у якій її звинуватили, навіть тримали три роки в колонії суворого режиму, і про те, що вона почала досить серйозно пити.

Три роки далися взнаки, наклали відбиток на зовнішність, ходу, поведінку, але жест, яким жінка поправила зачіску, залишився тим самим — елегантним, ніби в її житті не існувало ані синьої казармової уніформи, ані кирзових чобіт.

Актриса (Ліза називала її шанобливо — Анастасією Юріївною) оглянула зал й безпомилково попрямувала до її столика. Ліза підвелася назустріч, вони мовчки обнялися, постояли так хвилину, на подив іншим відвідувачам, доки щемлива мить зустрічі не перетворилася на момент ніяковості. Сіли за столик.

— А ти зовсім не змінилася, дорогенька, — сказала актриса, — що двадцять п'ять, що двадцять вісім — різниці не відчувається. У ці роки жінка може виглядати однаково, навіть помолодшати… А в мої роки… Але — заради Бога! — без компліментів! Мені нині всі роблять компліменти, ніби я не з тюряги, а з косметичного салону вийшла…

Як завжди, вона говорила багато й майже не слухала співрозмовника. Лізу це вразило ще на зйомках: інші були напружені, повторювали слова ролі, вживалися в образ або зосереджено мовчали, а ця поводилася так, ніби вихлюпувала із себе все зайве, як воду з банки з густою олією. Ліза знала її з дитинства із фільмів і театральних ролей — грала вона головним чином принцес у дитячих казках, ніжних «тургенєвських» дівчат й «арбузівських» максималісток. Мила кирпатість, охайненьке кругле обличчя, брови-«стрілочки» і — грація в кожному порухові. Коли Ліза вступила до тетрального, афіші з портретами цієї зірки були розклеєні по всьому місту. Навчаючись, Ліза підробляла в театрі костюмером. Часом, у вихідні, коли актрис не було, вона одягала їхні сукні й крутилася перед люстром. Одного разу в цей момент увійшла вона, примадонна. Щоправда, тоді вона вже не була ніжним янголом і, як пліткували, тихо спивалася після смерті трирічного сина, залишаючись при цьому особою трагедійно-романтичною, об'єктом для пліток та залицянь. Вона увійшла нечутно й зупинилася прямо перед Лізою:

— Яке золото нидіє в костюмерницях! Це ж треба… — промовила вона, безсоромно поглинаючи Лізу своїми великими очима. — Ти саме така, якою я завжди мріяла бути — «тою, що на вугілля все перетворює!»

— А ви — така, якою мрію бути я! — насмілилася Ліза на відповідний комплімент.

— Ти мене знаєш?

— Бачила в кіно й на сцені, — Лізі раптом стало цікаво й ніяково: жінка, котра стояла перед нею, була незвичайної вроди, недосяжна. Вона чула, що дехто називає її «геніальним стервом»…

А потім було «Божевілля». Те, що грати буде саме Анастасія, Ліза знала наперед. Ця роль стала кращою роботою Анастасії в кіно. Кращою і… останньою.

— Ти п'єш чи праведниця? — обірвала її спогади актриса. — Може, пригостиш?

Ліза підійшла до шинквасу й купила чарку коньяку. На обличчі актриси проступив рум'янець. Вона випила залпом. Лізі стало сумно.

— Ти щось зараз робиш? — запитала її Анастасія.

— Ні. Я залишилася на кафедрі. Працюю.

— От і розумниця, — зраділа чомусь співрозмовниця, — може, вцілієш… Таким, як ти, краще сидіти тихо, як миша… — Актриса непевним рухом піднесла палець до вуст, і Ліза з жахом зрозуміла, що їй вистачило б і наперстка, аби захмеліти. — З'їдять тебе, ой, з'їдять. Не заздрісники, так мужики. Але, знаєш, що я тобі скажу — не дай себе зламати. Гнутися — можеш, а ось так, щоби навпіл та ще й з тріском — ні! Не ті часи для таких, як ми, не ті… Ось я народилася «Настасією Пилипівною», а що бачу: дріб'язок, чвари, спітнілі долоньки… Ти колись зніми щось по Достоєвському, га? Не зараз, а колись потім… Я в тебе хоч стіл кухонний буду грати! Обіцяєш?