Тому моя пам'ять зафіксувала багато різних речей, які й досі мучать мене ночами: перерізаний навпіл пацюк (він пробіг краєм імпровізованого столу якраз у той момент, коли ми цмулили нерозведений спирт, поминаючи Сергія, і наш старлей вдарив його тесаком, ніби в цій тварині втілилася смерть нашого товариша), рожевий сосок, що світився у прорізі безформеної купи ганчір'я, яке прикривало те, що колись було людською істотою, хтиво-перелякані чорні очі Зульфіки (напівбожевільної пуштунки, котра чомусь супроводжувала нас) у ту мить, коли Тимохін робив до неї «четвертий підхід»… Три свої короткострокові відпустки я проводив неподалік від Бішкека. Я не прагнув побачити чисту постіль і краєвид набережної Дніпра з вікон своєї спальні. Я не бачив себе в тому житті.

Батьки закидали мене листами. І лише тоді, коли несподівано замовкли, я вирішив, що час повертатися. Відмовився від направлення до військової академії, чим дуже здивував керівництво, й вирушив додому.

Дорогою я читав Гемінґвея, покурював «травку» в туалетах потягів і думав, що я — типовий представник «утраченого покоління»…

Я повернувся навесні, а влітку, за вимогою батьків, поновився в інституті. Це не вартувало великих зусиль, як шість років тому, — я просто вдягнув форму. Мене оточували «зеленопері», в яких я впізнавав себе колишнього… Звичайно, спробував дізнатися про Єлизавету Тенецьку. У перший день занять, ідучи коридором, я мріяв зустріти її. Хоча лише за день до цього був упевнений, що відрізав цей шматок життя назавжди. Нічого подібного! Я так само мріяв зустріти її. Маячня! Та все ж таки тепер я знав, що все може бути інакше. Я вже не був зманіженим дурнем-хлопчиськом, мав набагато солідніший вигляд. Був упевнений, що зможу взяти її за руку, навіть якщо вона цього й не схоче. Але мої сподівання виявилися марними — на кафедрі сказали, що Тенецька вже давно тут не працює. А де вона — невідомо. За старою адресою вона не мешкала, а іншої я й не знав… У лазні на майдані більше не було тієї кав'ярні. І самої лазні — також. У цьому приміщенні облаштувалася філія якогось банку.

Тоді я був сповнений ненависті. З відчуттям огиди бачив, що життя не змінилося й навіть пожвавішало, що той острівець крові та бруду, на якому я перебував, — для тутешніх мешканців не більше, ніж «міфи та легенди народів світу». До того ж я шкірою відчував на собі хворобливе зацікавлення людей. «Тобі доводилося вбивати?» — запитували однокурсники й жадібно очікували на розповіді. Одного разу мені спало на думку, що вона, Ліза, запитала б те саме. Одне слово, «Герой, я не люблю тебе!»…

Я відучився належні п'ять років. Не скажу, що забув і не шукав її. Шукав. До того часу, поки не дійшов висновку: зрештою, всі прагнуть тільки одного — любові, а інакше кажучи — визнання. Ці пошуки можуть завести куди завгодно — до тероризму, фемінізму, фашизму, будь-куди. Хто не хоче канути в безвість, але не має жодного таланту, прагне будь-яким чином заявити про себе. Якби Гітлера визнали справжнім художником, а Йосифа Джугашвілі не турнули з духовної семінарії, чи схотіли б вони довести світові своє існування таким жахливим чином? А чого бракувало тим брудним свиням, що послали на смерть безневинного Миколку з Луганська? Можливо, любові? Принаймні до батьківщини…

Нелюбов перетворює людину на прокаженого із дзвоником на шиї: його чути всюди, і його дзвін — знак розбігатися для решти. Адже любов такому нещасному потрібна лише як мета, до якої він мусить іти в повній самотності. Іти довго, безкінечно й ніколи не зупинятися. Гадаю, на мені також висів цей дзвоник із пересторогою: «Не наближайся — уб'є!». Я був лише шукачем, подорожнім, не міг залишитися в жодній оселі, яка траплялася на моєму шляху.

Я вже не мріяв про славу. Ця юнацька маячня вивітрилася з моєї голови. Я захопився іншим — почав вчитися, завів купу нотатників та тек, куди складав цікаві вирізки з єдиної іноземної газети «Times», що продавалася у кіосках. Перечитав купу книжок, на які раніше бракувало часу.

…І от зараз, збираючись залишити містечко, яке прийняло мене, я відкрив свій щоденник і перед тим, як спалити його, вирішив дещо перечитати…

«Треба звикнути до життя на верхівках гір — щоб глибоко під тобою звучав жалюгідний лемент про політику, про егоїзм народів. Необхідна передбачуваність до того, щоб існувати в лабіринті. Та… семикратний досвід самотності…»і далі вже моє: «Ніцше — вартий поваги хоча б за те, що з його антигуманістичними та антихристиянськими ідеями погодиться лише меншість. Знаючи це, він усе одно залишився собою».

«Співчуття розносить заразу страждання — за певних обставин співчуття може призвести до втрати життєвої енергії… Навіть якщо в Бога є пекло своє: це любов до людей!»

І знову моє: «Спробую записати, про що думав сьогодні вночі… Ніцше… Його філософію можуть розуміти люди, котрі звикли жити «на верхівці гори», відсторонені, за його словами, від «балачок та егоїзму». А сам він, як чоботар, сварить Канта, прагнучи до першості. Кожен смертний, якщо він за своєю природою — не філософ і не здатний узагальнити реальність, шукає СВОГО філософа. Спочатку я гадав, що мені подобається Ніцше. Він і справді подобається мені до певної міри — з його ідеєю аристократів духу та рабів, засудженням святенництва. Але Ніцше вітає буддизм, тому що це — радісна релігія, спрямована на турботу про власне тіло, здоров'я. Мені це огидно. Мені не цікаво серед радісних людей. Я давно вже прожив найголовніше і тому мені так тяжко вдавати якісь емоції, кривлятися поміж інших, ніби клоун». Знову цитата: «Любов — єдиний, останній шанс вижити…»

Я: «Лізо, я не пам'ятаю тебе…». Біблія: «Не кляніться! Ваше слово нехай буде «так» або «ні». Все, що більше за це — від лукавого…

Не судіть, аби вас не судили. Адже яким судом будете судити — таким судитимуть і вас…

…тісні ворота й вузька дорога, що веде до життя, і мало тих, хто знаходить її!»

Мені стало сумно. Записи промовисто вказували на сум'яття, яке панувало в моїй голові. Все це повинно залишитися тут. Я знайшов під ванною мідний тазик, поклав у нього щоденник і обережно підпалив з чотирьох боків…