На відміну від майданів решти європейських міст, цей мав форму не прямокутника, а скоріше був схожий на літеру L. Коротша нижня частина цієї літери з’єднувала море з базилікою Сан-Марко. Попереду майдан робив поворот на дев’яносто градусів до довшої «ноги», яка тягнулася від базиліки до музею Коррер. Дивно, але замість прямолінійної форми майдан витягнувся в неправильний трапецоїд, який сильно звужувався в одному кінці. Ця ілюзія, схожа на ту, що виникає в кривих дзеркалах кімнати сміху, створювала враження, що майдан значно довший, аніж він є насправді, і цей ефект іще більше посилювали порожнисті цеглини, що мережею окреслювали місця, де колись у п’ятнадцятому сторіччі стояли ятки вуличних торговців.

Ленґдон, ідучи до вигину майдану, побачив удалині попереду мерехтіння блакитного скляного циферблата дзвіниці Сан-Марко — то був той самий астрономічний годинник, із якого Джеймс Бонд викинув одного негідника у фільмі «Місячний гонщик».

Тільки на захищеному обширі майдану Ленґдон зміг вповні насолодитися унікальним даром, який пропонувала своїм гостям Венеція. Її звучанням.

Майже позбавлена всіляких моторизованих колісних видів транспорту, Венеція насолоджувалася благословенного відсутністю звичного для інших міст шуму громадського й приватного транспорту, метро й автомобільних гудків, залишаючи вільний звуковий простір для цілковито неме- ханічного плетива з людських голосів, туркотіння голубів і веселого співу скрипок, що зазивали відвідувачів до кафе просто неба. Жодне інше велике місто у світі не звучить так, як Венеція.

Надвечірнє сонце лило із заходу свої промені на майдан Сан-Марко, і Ленґдон підвів погляд на височенну вежу кам- паніли, яка бовваніла над п’яца, пануючи над давнім міським обрієм Венеції. Верхня лоджія вежі кишіла сотнями туристів. Від однієї думки про перебування на такій висоті Ленґдон здригнувся, опустив погляд додолу й поплив далі крізь людське море.

** *

Сієнна легко встигала б за Ленґдоном, але Ферріс увесь мас плентався позаду, і вона вирішила піти на компроміс, щоб постійно мати обох чоловіків у себе перед очима. Одначе тепер, коли відстань між ними зростала, вона нетерпляче озирнулася. Ферріс показав на свої груди — мовляв, у нього ядуха, і махнув, щоб вона йшла вперед.

Сієнна так і зробила, швидко закрокувавши за Ленґдоном і втративши Ферріса з очей. Однак поки жінка, петляючи, просувалася крізь юрбу, у неї виникла дивна підозра, що Ферріс відстає навмисне... немов намагаючись збільшити відстань між собою й ними.

Сієнна давно навчилася довіряти власним інстинктам, тому пірнула в нішу і, занишкнувши там, обдивилася юрму позаду, видивляючись Ферріса.

«Куди ж він подівся?!»

Схоже, чоловік і не збирався нікуди з ними йти. Сієнна ще пильніше приглядалася до облич у натовпі — і нарешті гаки помітила Ферріса. На її превеликий подив, він зупинився, присів і набирав номер на своєму телефоні.

На тому самому телефоні, у якого, за його словами, здохла батарейка. Сильний звірячий страх охопив її, і Сієнна знову повірила йому. «Він збрехав мені у поїзді».

Вона дивилася на Ферріса, намагаючись збагнути, що він робить. Потайки надсилає комусь СМСку? Займається власними розшуками поза їхніми спинами? Намагається розгадати загадку поеми Цобріста, перш ніж це зробить вона з Ленґдоном?

Хоч яким би мотивом цей чоловік не керувався, він нахабно їй збрехав.

«Я не можу йому довіряти. — подумала Сієнна. — А може, підбігти до нього й застукати на гарячому?»

Але швидко передумала й знов пірнула в натовп, перш ніж Ферріс її помітив. Вона вирішила прямувати до базиліки й знайти там Ленґдона, як вони й домовлялися.

«Маю попередити його, щоб більше нічого не розказував Феррісу».

До базиліки залишалося п’ятдесят ярдів, коли раптом чиясь сильна рука схопила її за светр і потягнула назад.

Сієнна різко крутнулася на п’ятах — і опинилася лицем до лиця з Феррісом.

Чоловік із висипом на шкірі важко дихав, йому, певно, довелося бігти крізь натовп, щоб її наздогнати. У його рухах і обличчі проглядалася якась несамовитість, котру Сієнна раніше не помічала.

— Вибачте, — захекано випалив він, ледве переводячи подих, — я загубився в натовпі.

Сієнна глянула йому у вічі — і враз усе зрозуміла. «Він щось приховує».

* * *

Коли Ленґдон добрався до фасаду базиліки Сан-Марко, то з подивом виявив, що двоє його напарників відстали. Дивним йому здалося й те, що біля входу до церкви нема черги. Утім, він швидко збагнув, що тепер, коли у Венеції вечоріло, більшість туристів, обважнівши від піци, макаронних страв і вина, прогулювалися по майдану замість нудитися в черзі за наступною порцією історичних відомостей.

Припустивши, що Сієнна з Феррісом прийдуть із хвилини на хвилину, Ленґдон звернув погляд на вхід до базиліки. Нижній фасад церкви, інколи критикований за надмірний доступ до неї, прикрашала шерега з п’яти заглиблених у стіну проходів, а його колони, аркові проходи та розчахнуті бронзові двері, безсумнівно, надавали будівлі гостинного вигляду.

Один із найвизначніших зразків візантійської архітектури — церква Сан-Марко мала однозначно м’який і вигадливий вигляд зовні. На відміну від аскетичних сірих веж Нотр-Даму чи Шартрського собору, базиліка Сан-Марко видавалася величною й одночасно більш приземленою, звичайною. Завширшки більша, ніж заввишки, вона мала нагорі п’ять опуклих побілених куполів, які випромінювали невимушену, майже святкову ауру, через що базиліку мало не в кожному туристичному довіднику порівнювали зі шлюбним тортом, прикрашеним безе.