Ленґдон помітив молоду жінку-гіда, яка щось пояснювала групі туристів, і ввічливо перервав її:

— Вибачте. А Етторе Віо сьогодні тут?

— Етторе Віо? — жінка підозріло глянула на Ленґдона. — Si, certo, та... —Раптом вона замовкла, і її очі приязно засвітилися. — Lei е Robert Langdon, vero? (Ви ж Роберт Ленґдон?)

Ленґдон терпляче всміхнувся.

— Si, sono іо. Чи можна поговорити з Етторе?

— Si, si! — Жінка жестом закликала свою групу трохи зачекати і швидко кудись пішла.

Ленґдон і хранитель музею Етторе Віо якось з’явилися разом у короткометражному документальному фільмі про базиліку і відтоді підтримували контакт.

— Етторе написав книгу про цю базиліку, — пояснив Ленґдон Сієнні. — Навіть не одну, а декілька.

Сієнну й досі нервувала присутність Ферріса, який тепер від них ні на крок не відходив, коли Ленґдон повів їх до західного вікна, звідки можна було побачити коней Сан- Марко. Коли вони підійшли до вікна, у променях надвечірнього сонця показалися силуети м’язистих кінських крупів. А на балконі другого поверху туристи насолоджувалися близьким контактом із кіньми та видовищною панорамою майдану, яка звідти розгорталася.

— Он вони! — вигукнула Сієнна й показала рукою на двері, що вели на балкон.

— Вони, та не зовсім вони, — сказав Ленґдон. — Коні, яких ми бачимо на балконі, насправді є копіями. А справжні коні Сан-Марко зберігаються всередині заради цілості й безпеки.

Ленґдон повів Сієнну та Ферріса коридором до добре освітленої ніші, де аналогічна кінська група з чотирьох жеребців виступала риссю з-під цегляної арки.

Ленґдон кивнув на статуї.

— Оце і є оригінали.

Щоразу, коли Ленґдон бачив коней зблизька, він мимоволі милувався, як детально скульптор проробив їхню мускулатуру. Розкішна золотисто-зелена мідянка, яка вкривала скульптури, лише посилювала ефект тремтливої шкіри, під якою грали м’язи. Для Ленґдона вигляд цих чотирьох коней, збережених у прекрасному стані, завжди був нагадуванням про необхідність і важливість дбайливого ставлення до великих творів мистецтва.

— їхні хомути... — сказала Сієнна, кивнувши на декоративні грудні хомути довкола кінських ший. — Ти казав, що їх додали згодом? Щоби сховати шви?

Ленґдон уже розповідав Сієнні та Феррісу про дивний факт «відрізаних голів», про який він дізнався з веб-сторін- ки ARCA.

— Вочевидь, так, — відповів професор, підходячи до інформаційного плаката, що висів поруч.

— Роберто! — гукнув позаду доброзичливий голос. — Ти мене ображаєш!

Ленґдон обернувся й побачив Етторе Віо — жвавого си- вочолого чоловіка в блакитному костюмі та в окулярах, що кріпилися до золотого ланцюжка на шиї; він проштовхувався до них крізь натовп.

Ленґдон усміхнувся й потис чоловікові руку.

— Дозволь порадувати тебе, Етторе: ти маєш прекрасний вигляд. А це мої друзі — Сієнна Брукс і лікар Ферріс.

Етторе привітався з ними і, відступивши убік, оглянув Ленґдона.

— Уже подорожуєш із лікарями? Ти що, захворів? А твій одяг? Здумав стати італійцем?

— Ні те, ні інше, — усміхнувся Ленґдон. — Я прибув сюди по певну інформацію про коней.

На обличчі Етторе відбилася заінтригованість.

— А хіба є що-небудь, чогоще не знає уславлений професор Ленґдон?

Ленґдон розсміявся.

— Я хотів би дізнатися більше про те, як цим коням відрізали голови, коли перевозили їх сюди під час хрестових походів.

Етторе Віо глянув на Ленґдона так, наче той щойно спитав у нього про геморой в англійської королеви.

— Сили небесні, Роберте, — прошепотів він, — у нас не заведено про це говорити. Якщо ти хочеш побачити відрізані голови, то я можу розповісти тобі про знаменитого Карманьйолу, якому відрубали голову, або...

— Етторе, я хочу знати, який із венеціанськихдожів відрізав ці голови.

— Цього ніколи не було, — відказав Етторе ображено. — Звісно, я знаю про чутки, але з історичної точки зору є вкрай обмаль інформації, щоб стверджувати, що якийсь дож це вчинив...

— Етторе, будь ласка, просвіти мене, — мовив Ленґдон. — Згідно з цими чутками — що то був за дож?

Етторе начепив окуляри й окинув Ленґдона поглядом.

— Що ж, як ідеться в чутках, підкреслюю — у чутках, наших улюблених коней привіз до Венеції її найрозумніший і найзрадливіший із дожів.