Хоча вона вже й не плакала, Ленґдон відчув, що в її душі вирує буря емоцій. Удалині завили сирени, але Сієнна, здавалося, їх не чула. Вона йшла, безтямно втупившись під ноги, немов загіпнотизована ритмічним рипінням гравію під ногами.

— Вони увійшли до маленького парку, і Сієнна повела Ленґдона до густого гаю, де вони могли сховатися від усього світу. На далекому березі над тихими темними приватними будинками, що всипали схил пагорба, блищала старовинна вежа Галата. Звідси світ мав навдивовижу спокійний, умиротворений вигляд, і Ленґдон подумав, що тепер ситуація в підземеллі, напевне, змінилася на цілковито протилежну. Він здогадувався, що Сінскі та спецгрупа вже дізналися, що прибули надто пізно, аби спинити чуму.

А біля нього сиділа Сієнна й вдивлялася в море.

— У мене обмаль часу, Роберте, — сказала вона. — Місцева влада врешті дізнається, куди я поділася. А до того я хочу, щоб ти почув правду. Усю правду.

Ленґдон мовчки кивнув.

Сієнна витерла очі й повернулася на лавці, сівши до нього обличчям.

— Бертран Цобріст... — почала вона, — був моїм першим коханням. І він став моїм наставником.

— Про це мені вже розповіли, — сказав Ленґдон.

Вона ошелешено глянула на нього, але швидко продовжила, наче боячись втратити запал й бажання розповідати:

— Я зустріла його в емоційно вразливому віці, і його ідеї й інтелект заворожили мене. Бертран, як і я, вірив, що наш біологічний вид перебуває на межі занепаду... що нас чекає жахливий кінець і він наближається значно швидше, ніж будь-хто насмілюється про це навіть подумати.

Ленґдон промовчав.

— У дитинстві, — вела далі Сієнна, — мені хотілося врятувати світ. Але мені весь час тільки й казали: «Ти не зможеш його врятувати, тому не жертвуй своїм щастям, намагаючись це зробити». — Вона замовкла, стримуючи сльози, вираз її обличчя був напружений. — А тоді я зустріла Бертрана — прекрасного, талановитого чоловіка, який запевнив мене не лише в тому, що порятунок світу можливий,а й у тому, що рятувати світ — це моральний обов’язок кожного свідомого індивіда. Він увів мене до кола однодумців — людей із приголомшливими здібностями й інтелектом... людей, справді здатних змінити майбутнє. Уперше у своєму житті, Роберте, я відчула себе не самотньою.

Ленґдон лагідно всміхнувся, відчувши у її словах непідробний біль.

У моєму житті траплялися жахливі речі, — продовжила Сієнна, і її голос тремтів дедалі сильніше. — Речі, які мені важко було забути і які заважали жити далі... — Вона відвернулася, нервово провела рукою по лисому черепу, а потім опанувала себе і знову повернулася до нього. — І, можливо, саме тому єдине, що тримає мене на світі, це моя віра в нашу здатність бути кращими, ніж ми є, що ми... спроможні вдатися до конкретних дій та уникнути катастрофічного майбутнього.

— І Бертран також у це вірив?

— Безумовно. Бертран покладав на людство величезні надії. Він був трансгуманістом і вірив у те, що ми живемо на порозі блискучої постгуманістичної доби, доби справжньої трансформації. Він мав інтелект футуролога й очі, що бачили далеко вперед, так далеко, що й уявити важко. Він розумів надзвичайні можливості науки і техніки й вірив, що впродовж кількох майбутніх поколінь наш біологічний вид перетвориться на зовсім інших створінь: генетично посилених, щоби бути здоровішими, розумнішими, дужчими і навіть більш здатними до співчуття. — Сієнна зробила паузу. — Утім, є одна проблема. Він не був упевнений, що людство проіснує достатньо довго як біологічний вид, щоб встигнути зреалізувати цю можливість.

— Через перенаселення... — сказав Ленґдон.

Вона кивнула.

— Через мальтузіанську катастрофу. Бертран часто казав мені, що почувається наче святий Георгій, який убиває хто- нічну потвору.

Ленґдон не зрозумів її.

— Медузу?

— У метафоричному сенсі — так. Медуза і цілий клас хтонічних божеств живуть під землею, бо вони безпосередньо пов’язані з Матір’ю-Землею. В алегоричному сенсі хто- ніки завжди є символами...

— Родючості... — продовжив Ленґдон, приголомшений тим, що не побачив цієї паралелі раніше.

Родючість. Перенаселення.

— Так, символи родючості, — підтвердила Сієнна. — Бертран скористався виразом «хтонічний монстр», бо хотів наголосити на лиховісній загрозі, яка криється в нашій здатності розмножуватися. Він описував надмірне продукування нащадків як потвору, що чигає за обрієм, потвору, яку ми маємо нейтралізувати, перш ніж вона встигне поглинути нас усіх.

«Наша здатність до статевого акту й дітонародження нас і переслідує, — збагнув Ленґдон. — Хтонічний монстр».

— Тому Бертран вирішив із цим монстром воювати... І яким чином?

— Прошу, зрозумій, — настійливо сказала Сієнна, — ці проблеми розв’язати дуже й дуже нелегко. Сортування й відбраковування — це вкрай непроста й марудна праця. Чоловік, який відрізає ногу трирічній дитині, є жахливим злочинцем... але не тоді, коли це лікар, який рятує дитину від гангрени. Інколи єдиним вибором є менше з двох зол. — У її очах знову з’явилися сльози. — Я не сумніваюся, що Бертран мав шляхетну мету... але його методи... — Вона відвернулася, щоб не розплакатись.