Раптом на думку Сієнні спала ідея, і вона, схопивши за руку одного з туристів, усміхнулася так приязно, як тільки могла.

— Puo dirci dove la Galleria del costume? — спитала вона швидко по-італійськи, прохаючи, щоби їй пояснили, як про

йти до знаменитої костюмної галереї палацу. — Io e mio tratello siamo in ritardo per una visita privata. (Ми з братом спізнюємося на приватний огляд.)

— Certo! — запевнив її чоловік, посміхаючись їм обом і явно радий допомогти. — Proseguite dritto per il sentiero! (Авжеж! Ідіть прямо!) — Він повернувся й показав на захід, уздовж підпірної стіни, у бік, протилежний тому, у який що- йно вдивлявся Ленґдон.

— Molte grazie! (Дуже дякую!) — прощебетала Сієнна, іще раз усміхнувшись, коли двоє чоловіків рушили далі.

Ленґдон схвально кивнув Сієнні, швидко зрозумівши, навіщо вона це зробила. Коли поліція розпитуватиме туристів, то може у відповідь почути, що Ленґдон із Сієнною подалися до галереї костюмів, яка, згідно з мапою, що виднілася перед ними на стіні, розташовувалася в дальньому західному крилі палацу — зовсім не там, куди вони вирушали.

— Нам треба добратися до отієї стежини, — сказав Ленґдон, кивнувши через галявину на стежку, яка спускалася схилом іще одного пагорба й вела геть від палацу. У верхній частині пагорба брукована стежина ховалася в густих чагарниках — надійному укритті від поліцейських, котрі вже спускалися схилом пагорба на відстані якихось ста ярдів. Сієнна вирахувала, що їхні шанси перетнути відкритий простір і дістатися до рятівних чагарників вельми слабкі. Там уже збиралися туристи і з цікавістю витріщалися на поліцію. Здалеку знову долинуло слабке дзижчання безпілотника.

— Тепер або ніколи, — сказав Ленґдон і, схопивши Сієнну за руку, витягнув її за собою на галявину. Вони запетляли поміж туристів, що прибували й прибували. Сієнна боролася з бажанням кинутися бігти, та Ленґдон міцно тримав її біля себе, швидко, але спокійно крокуючи крізь натовп.

Коли вони нарешті дісталися до початку стежини, Сієнна озирнулася через плече, щоб подивитися, чи помітили їх. Ті поліцейські, яких вона побачила, дивилися зовсім в інший бік, туди, де почулося дзижчання безпілотного гелікоптера. Вона повернулася й хутко рушила стежиною за Ленґдоном.

Тепер перед ними, вистромившись понад деревами, удалині виднілася лінія горизонту старої Флоренції. Сієнна побачила червоний черепичний купол собору й зелено-чер- воно-білий шпиль дзвіниці Джотто. На мить їй удалося взріти зубчастий вершечок Палацо Веккіо — їхнього пункту призначення, котрий тепер здавався недосяжним. Та коли вони спускалися стежиною, висока стіна по периметру парку заступила їм цю картину, немов проковтнувши її.

Коли вони дісталися підніжжя пагорба, Сієнна захекано ловила ротом повітря й думала, а чи знає Ленґдон, куди вони йдуть. Стежина вела до лабіринтового парку, але Ленґдон упевнено звернув ліворуч на широкий, укритий гравієм двір, який вони обійшли по краю, ховаючись за чагарниками в затінку дерев, що нависали над ними. Двір був безлюдний, більше схожий на стоянку для автомобілів персоналу, аніж на туристичний об’єкт.

— Куди ми йдемо? — нарешті спромоглася спитати Сієнна, хапаючи ротом повітря.

— Ми майже прийшли, — запевнив її Ленґдон.

«Прийшли? Куди прийшли?» Увесь двір був обнесений

стінами не менше трьох поверхів заввишки. Єдиним виходом, який побачила Сієнна, був автомобільний проїзд із лівого боку з масивними кованими ґратами, які, схоже, були ровесниками палацу й разом із ним пережили ті лихі часи, коли повсюди вешталися зграї грабіжників та мародерів. А за ґратами вона помітила поліцію, яка скупчувалася на п’яца дей Пітті.

Ховаючись за чагарниками, які росли по периметру двору, Ленґдон рішуче прямував до стіни перед ними. Сієнна уважно обдивилася прямовисну стіну — чи немає в ній дверей, але побачила лише нішу з, мабуть, найогиднішою статуєю, яку їй доводилося бачити.

«Господи милосердний, Медичі могли дозволити собі будь- який мистецький витвір у світі, але воліли вибрати отаке?»

Статуя, яку вони перед собою узріли, зображала товстого голого карлика, який сидів верхи на черепасі. Яйця карлика притиснулися до панцира черепахи, а з рота черепахи потроху капала вода, наче вона була хвора.

— Знаю, знаю, — кинув ідучи Ленґдон. — Це Браччо ді Бартоло — знаменитий придворний карлик. Якщо хочеш шати мою думку, то їм слід було б сховати його в оту гігантську ванну, яку ми вже бачили.

Ленґдон різко звернув праворуч і подався вниз сходами, які Сієнна змогла помітити лише тепер.

«Кажеш, це вихід?»

Спалаху надії не судилося довго жевріти.

Коли Сієнна звернула за ріг і пішла вниз сходами за Ленґдоном, то збагнула, що вони прямують у глухий кут, у пастку, стіни якої були вдвічі вищими за решту.

Більше того, тепер Сієнна відчула, що їхня тривала подорож невдовзі скінчиться на вході до зяючої печери... глибокого грота, вирубаного в тильній стіні. «Не може бути, щоб кін завів нас туди!» Над входом до печери лиховісно нависли схожі на кинджали сталактити. Трохи далі, у порожнині, розм’яклі геологічні структури вигиналися й стікали на стіни так, немов камінь плавився... і набував форм, які нагадували наполовину похованих гуманоїдів, що стирчали зі стін, наче проковтнуті каменем, лякаючи Сієнну. Уся ця картина нагадала жінці дещо з Боттічеллієвої «Мапи пекла».