— Роберте, ти, вочевидь, бачив цю картину Боттічеллі на проекторі ще до того, як тебе поранили, і ти ще раніше знав, що вона містить код, який указував на фреску Вазарі. Саме тому, отямившись, увесь час повторював ім’я цього мистця!

Ленґдон спробував вирахувати, що все це могло означати. Джорджо Вазарі, художник шістнадцятого сторіччя, архітектор і письменник, був людиною, яку Ленґдон часто називав «першим у світі істориком мистецтва». Попри сотні створених полотен і спроектованих будівель, найвизначнішою спадщиною Вазарі став його фундаментальний твір «Життєпис славетних художників, скульпторів та архітекторів» — збірка біографій італійських митців, яка й досі залишається хрестоматійним твором для всіх дослідників історії мистецтва.

Близько тридцяти років тому слова cerca trovaзнову привернули до Вазарі інтерес широкої публіки, коли на вершечку його великої фрески в Палацо Веккіо, у Залі п’ятисот, було знайдено «таємниче послання». Ці маленькі літери виявили на зеленому бойовому прапорі, ледь видимому в хаосі батальної сцени. Хоча консенсусу щодо причини, із якої Вазарі залишив на фресці це дивне послання, досягти не вдалося, проте існувала панівна гіпотеза, згідно із якою ті слова були натяком для прийдешніх поколінь на існування втраченої, фрески Леонардо да Вінчі, схованої в трьох- сантиметровому проміжку поза стіною.

Сієнна знервовано глянула вгору крізь крону дерев.

— Я не можу збагнути одного. Якщо ти не вибачався, тоді чому ті люди намагаються вбити тебе?

Ленґдон міркував про те саме.

Удалині знову почулося дедалі гучніше дзижчання спостережного безпілотника, і Ленґдон збагнув, що настав час приймати рішення. Він не розумів, який зв’язок існував між фрескою Вазарі «Битва під Марчіано» і Дантовим «Пеклом» чи вогнестрільною раною, яку він дістав минулого вечора, однак нарешті побачив перед собою шлях уперед.

Cerca trova.

Шукай — і знайдеш.

І знову Ленґдон побачив срібноволосу жінку, яка гукала йому з того боку річки. Час спливаєіЛенґдон відчув: якщо є відповіді, то їх слід шукати в Палацо Веккіо.

Раптом йому пригадалася приказка давніх грецьких пірнальників, які добували омарів у коралових печерах Егейських островів: «Коли запливаєш до темного тунелю й проходиш точку неповернення, тобто не маєш достатньо повітря, щоб повернутися назад тим самим курсом, залишається єдиний вибір: плисти вперед у невідомість... і молитися, що там знайдеш вихід».

«А чи не досягай ми вже тієї точки?» — подумав Ленґдон.

Він окинув поглядом лабіринт стежин перед ними. Якщо їм із Сієнною вдасться дістатися до Палацо Пітті та вибратися з парку, тоді Старе місто буде від них на відстані короткої прогулянки через найвідоміший у світі пішохідний місток — Понте Веккіо. Там завжди людно, отже, можна легко сховатися. А звідти до Палацо Веккіо — всього-на-всього кілька кварталів.

Цього разу безпілотник пролетів ближче, і Ленґдона на мить поглинули зневіра й втома. Усвідомлення того, що він не вибачався, бо нічого не скоїв, не додавало йому бажання тікати від поліції.

— Рано чи пізно вони таки мене спіймають, Сієнно, — сказав Ленґдон. — Можливо, мені краще не тікати.

Сієнна поглянула на нього з тривогою.

— Роберте, щоразу, коли ти зупиняєшся, хтось у тебе стріляє! Тобі треба дізнатися, у яку гру тебе втягнули. Треба поглянути на ту фреску Вазарі та сподіватися, що це оживить твою пам’ять. Імовірно, це допоможе тобі пригадати, звідки взявся цей проектор і чому ти його із собою носив.

Ленґдону пригадалася жінка зі шпичастим волоссям, яка холоднокровно вбила лікаря Марконі... вояків, які стріляли в них... італійську поліцію, якої повно біля Порта Романа... а тут ще цей розвідувальний гелікоптер дзижчить у них над головами... Він замовк, потираючи втомлені очі й розмірковуючи над варіантами своїх потенційних дій.

— Роберте! — уже гучніше мовила Сієнна. — Є ще одне... тс, що здавалося неістотним, але тепер, мабуть, може стати дуже важливою обставиною.

Ленґдон підвів на неї погляд, занепокоєно зреагувавши на серйозність тону.

— Я хотіла сказати тобі це у квартирі, — продовжила вона, — але...

— Але що?

Сієнна стиснула губи, і на її обличчі з’явився сконфужений вираз.

— Коли ти прибув до шпиталю, ти марив і намагався говорити.

— Так, — сказав Ленґдон. — Я мимрив: «Вазарі, Вазарі».

— Так, але дотого... до того, як ми увімкнули диктофон, у перші хвилини ти сказав одну річ, яка мені запам’яталася. Ти сказав це лише один раз, але я впевнена, що правильно зрозуміла тебе.

— І що ж я сказав?

Сієнна зиркнула вгору на безпілотник, а потім знову поглянула на Ленґдона.

— Ти сказав «Я маю ключа до тієї знахідки... якщо я зазнаю невдачі, то все помре».

Утративши дар мови, Ленґдон ошелешено витріщився на неї.

А Сієнна казала далі: