— Зреалізувавши сміливе й оригінальне архітектурне рішення, Базарі значно підняв початковий дах, щоби природне світло потрапляло крізь високі фрамуги з чотирьох боків до приміщення, і перетворив цю велику кімнату на елегантний виставковий зал для найкращих флорентійських зразків скульптури та живопису.

— Долівка цього залу завжди першою привертала увагу Ленґдона, немовби відразу ж зазначаючи, що це незвичайне місце. На темно-червоний кам’яний паркет було накладено чорну решітку, що надавало обширу площею дванадцять тисяч квадратних футів солідності, глибини й урівноваженості.

— Ленґдон повільно підвів погляд на дальню стіну приміщення, де шість статуй із динамічної скульптурної композиції «Подвиги Геракла» стояли під стіною, наче шерега вояків. Ленґдон навмисне проігнорував часто критиковану скульптуру «Геракл і Діомед», голі тіла якої переплелися в незграбному бійцівському поєдинку, де один суперник метикувато вхопив другого за пеніс; щоразу, коли Ленґдону доводилося бачити цю скульптуру, він аж кривився від огиди.

Набагато приємнішою для його ока була захоплива робота Мікеланджело «Геній перемоги», яка стояла праворуч, домінуючи в центральній ніші південної стіни. Близько дев’яти футів заввишки, ця скульптура колись призначалася для гробниці ультраконсервативного Римського Папи Юлія Другого Жахливого; це замовлення здавалося Ленґдону дещо іронічним, зважаючи на позицію Ватикану в питанні гомосексуальних стосунків. Статуя зображала Томмазо де Кавальєрі, молодика, якого Мікеланджело кохав більшу частину свого життя і якому присвятив понад триста сонетів.

— Мені аж не віриться, що я тут ніколи не бувала, — прошепотіла Сієнна з-поза Ленґдона несподівано серйозно й трепетно. — Це... просто прекрасно.

Ленґдон кивнув, пригадуючи свій перший візит до цього залу — із приводу видовищного концерту класичної музики за участі всесвітньо відомої піаністки Маріель Кеймел. Хоча цей великий зал колись призначався для приватних політичних зібрань та аудієнцій із великим герцогом, нині в ньому зазвичай влаштовуються святкові обіди та виступи відомих музикантів і лекторів: від Мауріціо Серачіні до чорно-білих гала-вистав музею Гуччі, у яких бере участь безліч знаменитостей. Інколи Ленґдон думав, як би відреагував Козімо Перший, дізнавшись, що тепер йому доводиться ділити свій приватний зал із керівниками корпорацій і знаменитими моделями.

Потім Ленґдон перевів погляд на велетенські фрески, що прикрашали стіни. їхня химерна історія ввібрала в себе й невдалу експериментальну техніку живопису, яку запроваджував Леонардо да Вінчі, а вона призвела до появи «розплавленого шедевра»; і такий собі артистичний двобій, організований П’єро Содеріні й Макіавеллі, що зіштовхнув двох титанів Ренесансу — Мікеланджело та Леонардо, яким наказали створити фрески на протилежних стінах одного приміщення.

Утім, сьогодні Ленґдона цікавила одна конкретна фреска, а не історичні казуси.

Cerca trova.

— Яка з них фреска Базарі? — спиталася Сієнна, придивляючись до стін.

— Майже всі, — відповів Ленґдон, знаючи, що, перебудовуючи приміщення, Базарі зі своїми помічниками перемалював тут майже все — від початкових стінних фресок до тридцяти дев’яти кесонних панелей, що прикрашали його знамениту висячу стелю.

— Он та фреска, — сказав Ленґдон, показуючи на даль- п ю стіну праворуч, — це та, заради якої ми сюди прийшли. Вона називається «Битва під Марчіано». Її автор Базарі.

Батальна сцена була колосальною: понад три поверхи заввишки і п’ятдесят п’ять футів завдовжки. Виконана в червонувато-коричневих й зелених відтінках, це була жорстока панорама, де на пасторальному пагорбі змішалися в сутичці вояки, коні, списи та знамена.

— Базарі, Базарі, — прошепотіла Сієнна. — Невже десь там криється сховане ним послання?

Ленґдон кивнув і примружено глянув на верхню частину велетенської фрески, намагаючись угледіти зелений бойовий прапор, на якому Базарі написав своє загадкове послання: «С '.егса trova».

— Знизу майже нічого не можна побачити без бінокля, — зауважив він, показуючи рукою на фреску. — Але в середній частині трохи згори, якщо подивитися під оті два сільські будиночки на схилі, можна помітити маленький похилений прапорець зеленого кольору і...

— Побачила! — вигукнула Сієнна, показуючи на верхній правий квадрат, саме в те місце, про яке говорив Ленґдон.

Ленґдон пошкодував, що очі його вже не молоді.

Вони наблизилися до височенної фрески, і Ленґдон окинув поглядом її красу. Нарешті вони тут, у залі. Єдина проблема — навіщо вони тут? Кільканадцять довгих секунд простояв він мовчки, вдивляючись у деталі шедевра Базарі.

«Якщо я зазнаю невдачі... то все загине».

Позаду скрипнули й відчинилися двері, і до залу невпевнено зазирнув сторож із полірувальною машиною. Сієнна приязно кивнула йому. Сторож постояв трохи, роздумуючи, а потім зачинив за собою двері.

— Ми маємо обмаль часу, Роберте, — нагадала йому Сієнна. — Подумай добряче. Тобі ця фреска нічого не нагадує? Ніяких спогадів?

Ленґдон придивився до хаотичної батальної сцени.

Істину можна побачити лише очима смерті.