Відповідно до цього задуму інтер’єр кабінету прикрашали прекрасні твори мистецтва. Понад тридцять рідкісних живописних шедеврів на стінах і стелі розташовувалися так близько один до одного, що вільного стінного простору майже не залишалося. «Падіння Ікара»... «Алегорія людського життя»... «Природа дарує Прометею пишні самоцвіти»...

Вдивляючись крізь скло в неймовірні шедеври, Ленґдон прошепотів:

Очі смерті...

Уперше йому вдалося побувати всередині цього кабінету під час таємного приватного огляду палацу кілька років тому, і він із приголомшенням дізнався про неймовірну кількість потаємних дверей, сходів і коридорів, які пронизували весь палац, до того ж у самому студіоло теж було кілька сюрпризів, схованих за живописними творами.

Однак не ці потаємні ходи цікавили Ленґдона. Натомість йому пригадався сміливий зразок модернового мистецтва, який тут колись виставлявся, — «Заради любові до Господа». Автором цього суперечливого твору був Деміен Герст, а сам твір спричинив неймовірний галас, коли його виставили на огляд у знаменитому студіоло Базарі.

То була копія людського черепа в натуральну величину, зроблена з платини, поверхню якого повністю вкривали понад вісім тисяч блискучих діамантів, викладених технікою паве. Це приголомшувало. Порожні очні западини черепа блищали світлом і життям, створюючи бентежне протиставлення антагоністичних понять життя і смерті... краси й жахіття. І хоча той діамантовий череп уже давно прибрали зі студіоло, спогад про нього викресав у Ленґдона одну думку.

«Очі смерті, — подумав він. — Череп підходить під ці слова, чи не так?»

Тема черепів часто повторювалася в Дантовому «Пеклі», а найвідомішим епізодом був той, де граф Уголіно зазнав жорстокої кари в найнижчому колі пекла: його засудили довічно гризти череп свого заклятого ворога — архієпископа.

«Отже, ми шукаємо череп?»

Ленґдон знав, що це загадкове студіоло споруджене у традиціях «кімнати курйозів». Майже всі його картини мали потаємні завіси й відчинялися, розкриваючи потаємні шафки, де герцог тримав свої химерні скарби, які становили для нього інтерес: зразки рідкісних мінералів, красиві пташині пера, чудово збережену викопну мушлю головоногого молюска і навіть, якщо вірити чуткам, велику гомілкову кістку якогось монаха, прикрашену кутим сріблом.

Ленґдон підозрював, що всі ці скарби, на жаль, було вилучено давним-давно, а окрім діамантового черепа, який тут колись виставлявся, ніяких інших частин людського скелета він у кабінеті не бачив.

Гучний ляскіт дверей у протилежному кінці залу перервав хід його думок. Долівкою дрібно зацокотіли кроки.

— Signore! — вигукнув сердитий голос. — II salone non е aperto!

Ленґдон обернувся й побачив, що до нього суне жінка, явно з місцевого персоналу. Вона була маленька й мала коротке каштанове волосся. А ще вона була дуже-дуже вагітна. Жінка йшла до них рішучою ходою, цокаючи пальцем по своєму годиннику й щось вигукуючи про те, що зал іще зачинений для відвідувачів. Наблизившись до Ленґдона й зустрівшись із ним поглядом, вона заклякла, як укопана, й ошелешено затулила рот рукою.

— Професоре Ленґдон! — вигукнула вона сконфужено. — Мені так шкода! А я й не знала, що ви тут! Ласкаво просимо до нас знову!

Ленґдон заціпенів.

Він анітрохи не сумнівався, що бачить цю жінку вперше її житті.

Розділ37

Я ледь упізнала вас, професоре! — захоплено вигукнула жіночка англійською із сильним акцентом, наближаючись до Ленґдона. — І саме через вашу одіж. — Вона приязно всміхнулася і схвально кивнула, поглянувши на костюм «Бріош», який дала йому Сієнна. — Дуже модно. Маєте вигляд майже італійця.

У роті в Ленґдона пересохло, як у пустелі Сахара, але він примудрився зобразити ввічливу усмішку, коли жіночка зупинилася біля них.

— Доброго ранку... — промимрив він. — Як ся маєте?

Вона розсміялася, поклавши руку на свій живіт.

— Та втомилася. Маленька Каталіна вовтузилася цілу піч. — Жінка озирнулася, окидаючи здивованим поглядом зал. — Дуоміно не казав, що ви сьогодні повернетеся. Гадаю, він з вами?

Дуоміно? Ленґдон гадки не мав, про кого йдеться.

Вочевидь, жіночка побачила його ніяковість і заспокійливо розсміялася.

— Та все нормально, у Флоренції всі кличуть його цим прізвиськом. А він не заперечує. — Вона знову озирнулася. — Це він вас впустив?

— Так, він, — сказала Сієнна, ідучи до них через зал, — але к нього ранкова зустріч. Сказав, що не заперечує, якщо ми тут трохи походимо й подивимося. — Сієнна енергійно простягнула руку. — Мене звуть Сієнна, я сестра Роберта.

Жіночка аж надто офіційно потиснула їй руку й відрекомендувалася:

— Мене звати Марта Альварес. Вам надзвичайно поталанило: ваш приватний гід — сам професор Ленґдон!

— Так, — з ентузіазмом мовила Сієнна, злегка підкотивши від удаваного захвату очі. — Він такий розумний і начитаний!

На мить запала ніякова тиша, і жіночка пильно придивилася до Сієнни.

— Дивно, — мовила вона. — Я не бачу між вами ані найменшої родинної схожості. Хіба що за винятком зросту

Ленґдон відчув, що неминуча катастрофа наближається. Тепер або ніколи.