— Продовжуй.

— У його есеї йшлося головним чином про те, що людство опинилося на межі вимирання і, якщо не трапиться якийсь катаклізм, котрий різко зменшить кількість населення Землі, наш біологічний вид проживе не більше за сто років.

Ленґдон спантеличено повернувся й поглянув на неї.

— Лише сто років?

— Це була сильна теза. Бо прогнозований ним часовий графік виявився більш стислим за попередні розрахунки, але підкріплювався потужними дослідними відомостями. Він нажив собі багато ворогів, заявивши, що лікарі мають припинити займатися медициною, бо збільшення середньої тривалості життя людини лише ускладнює проблему перенаселення.

Тепер Ленґдон зрозумів, чому стаття мала таке поширення в медичних колах.

— Недивно, що на Цобріста напали з усіх боків, — продовжила Сієнна. — Політики, церковники, Всесвітня організація охорони здоров’я — усі цькували його як схибленого на апокаліпсисі пророка, що роздмухував паніку. Особливо вони образилися через його твердження, що потенційні нащадки сьогоднішньої молоді можуть стати свідками кінця людського роду. Щоб унаочнити свою точку зору, Цобріст послався на «Годинник Судного дня», згідно з яким — якщо тривалість людського життя взяти за годину — людству залишилося жити кілька секунд.

— Я навіть бачив цей годинник в Інтернеті, — пригадав Ленґдон.

— Так, то був його годинник, і це спричинило гармидер. Однак найсильніше Цобріста цькували після того, як він заявив, що його останні досягнення в царині генної інженерії допоможуть людству значно більше, якщо їх використовувати не для лікування хвороб, а для їх продукування.

– Що?!

— Так, Цобріст стверджував, що його технологію можна використати для обмеження зростання населення шляхом створення гібридних штамів хвороб, котрі наша сучасна медицина неспроможна вилікувати.

Ленґдон відчув, як у душі зростає страх, коли в уяві постали образи химерних гібридів — «дизайнерських вірусів», випущених на волю й цілковито невразливих. Зупинити їх буде неможливо.

— За кілька років Цобріст з улюбленця медичного світу перетворився на парію. Йому виголосили анафему. — Сі- енна замовкла, і на її обличчі з’явився співчутливий вираз. — Тому недивно, що він зламався й скінчив життя самогубством. Шкода, бо, мабуть, його теза правдива.

Ленґдон мало не впав, зачувши ці слова.

— Вибач, але... ти справді вважаєш, що він має рацію?

Сієнна похмуро знизала плечима.

— Роберте, якщо говорити із суто наукової точки зору, — логічно, без емоцій, — то я можу впевнено сказати тобі: якщо не станеться якоїсь різкої зміни, людству невдовзі настане кінець. І настане досить швидко. Це не буде якийсь апокаліпсис, як змальовують у релігійних текстах: вогонь, сірка... Це не буде ядерна війна. А буде тотальний колапс, спричинений надмірною кількістю людей на нашій планеті. Із математикою сперечатися важко.

Ленґдон заціпенів.

Я вельми ґрунтовно займалася біологією, — сказала вона. — І це є нормальним явищем, коли якийсь вид вимирає лише через перенаселеність ареалу. Уяви собі колонію поверхневих водоростей, що живуть у маленькому лісовому ставку з бездоганним балансом поживних речовин. Нічим не обмежені, ці водорості репродукуються настільки нестримно, що швидко вкривають усю поверхню ставка, блокуючи доступ сонячного світла, а отже, продукування поживних речовин у водоймищі. Висмоктавши зі свого довкілля все, що тільки можна, вони швидко помирають і безслідно зникають. — Вона важко зітхнула. — Схожа доля може спіткати й людство. І значно раніше й швидше, аніж ми собі уявляємо.

Ленґдон був глибоко збентежений почутим.

— Але це... здається неможливим...

— Ні, Роберте, не неможливим, а просто немислимим.Розум людини має примітивний егоїстичний захисний механізм, котрий заперечує всяку дійсність, яка спричиняє надто велике навантаження на мозок, із котрим той неспроможний впоратися. Цей механізм називається «заперечення».

— Я чув про механізм заперечення, — іронічно зауважив Ленґдон, — але я заперечую, що він існує.

Сієнна підкотила очі під лоба.

— Смішно, але, повір мені, він таки існує. Заперечення — це найголовніша деталь людського механізму пристосування до реальності. Без нього ми щоранку прокидалися б від кошмарів, у яких бачили б усі ті способи, якими нас може наздогнати смерть. Натомість наш мозок блокує всі ті екзистенціальні страхи, зосереджуючи увагу на тих стресових ситуаціях, із якими нам до снаги впоратися, — наприклад, вчасно потрапити на роботу чи заплатити податки. Якщо ж на нас раптом напосідають мас- штабніші екзистенціальні страхи, то ми швидко відкидаємо їх і знову зосереджуємося на простих завданнях і щоденних банальностях.