У пасажі, який Ленґдон щойно прочитав, Данте, відкинув- ім и таку принизливу пропозицію, заявляє, що якщо й повернеться коли-небудь до купелі, де його хрестили, то не в ряднині винуватого чоловіка, а з лавровим вінцем поета.

Ленґдон уже був підніс палець, щоби прогорнути текст далі, але жінка раптом запротестувала й простягнула руку до айфону, бо, вочевидь, передумала, злякавшись високих розцінок.

Та Ленґдон ледь почув її. За якусь частку секунди, коли його палець іще не встиг торкнутися екрана, його погляд ковзнув рядком тексту поеми, і професор прочитав той рядок вдруге.

Я повернусь додому як поет та одягну Біля купелі, де мене хрестили,

вінець лавровий.

Ленґдон витріщився на ці слова, відчувши, що, намагаючись поспіхом знайти натяк на якесь конкретне місце, він мало не пропустив те, що кидалося у вічі в найперших рядках:

.. .Біля купелі, де мене хрестили...

У Флоренції була розташована одна з найвідоміших у світі купелей, яку понад сімсот років використовували для того, щоби омивати й хрестити маленьких флорентійців, серед яких був і Данте Аліґ’єрі.

Ленґдон швидко уявив собі споруду з тією купіллю. То була пишна восьмикутна будівля, яка багато в чому мала більший стосунок до небес, аніж сам собор Дуомо. «А чи встиг я прочитати все те, що слід було прочитати? — подумав Ленґдон. — Невже саме цю споруду мав на увазі Іґ- націо?»

У його голові спалахнув промінь золотистого світла, і в уяві постав прекрасний образ — приголомшлива бронзова брама, яка сліпуче сяяла в ранковому сонці.

«Тепер я знаю, що мені хотів сказати Іґнаціо!»

І через кілька секунд усі сумніви випарувалися, як роса на сонці, оскільки Ленґдон пригадав, що Іґнаціо Бусоні був одним із тих нечисленних обраних, які мали змогу ту браму замикати.

«Роберте... Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися».

Ленґдон віддав айфон жінці й щиро їй подякував.

А потім кинувся до Сієнни й збуджено прошепотів:

— Я знаю, про яку браму казав Іґнаціо! Про Браму раю\

Сієнна завагалася.

— Брама раю? А хіба вона не на небесах?

— Узагалі-то, — відповів Ленґдон, з іронічною посмішкою прямуючи до дверей, — якщо знати, де шукати, то вся Флоренція є раєм.

—

розділ 53

Я повернусь додому як поет... біля купелі, де мене хрестили...

Ці слова досі відлунювали в голові Ленґдона, коли він вів ('.існну на північ вузьким проходом, відомим, як віа делло (дудіо. їхня кінцева мета була попереду, і з кожним кроком у Ленґдона міцніла впевненість у тім, що вони рухаються и правильному напрямку і їм вдалося відірватися від своїх переслідувачів.

Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися.

Коли вони підійшли до кінця проходу, схожого на глибоку ущелину, Ленґдон почув попереду гамір. Раптом ущелина, що оточувала їх з обох боків, різко скінчилася — і вони михлюпнулися з неї на величезний обшир.

То була п’яца дель Дуомо.

Цей гігантський майдан зі складною конструкцією споруд був давнім релігійним центром Флоренції, а в наші дні і центру релігійного перетворився на центр туристичний.

— ’яца вже була запруджена туристичними автобусами й натовпами відвідувачів, які купчилися біля знаменитого флорентійського собору.

Вийшовши на південний край майдану, Ленґдон із Сієн- і юю опинилися навпроти бокової стіни собору з його захоп- ливим зовнішнім оздобленням із рожевого, зеленого та білого мармуру. Собор, що приголомшував і розмірами, від яких перехоплювало дух, і майстерністю, із якою він був збудований, тягнувся в обох напрямках, здавалося, безкінечно, і його загальна довжина майже дорівнювала довжині монумента Вашингтона, якщо покласти його на бік.

Попри відмову від традиційного однобарвного мурування на користь надзвичайно яскравої суміші кольорів, ця споруда була суто готичною: класичною, міцною й кремезною.

Ленґдон мав визнати, що під час першої подорожі до Флоренції архітектура собору видалася йому кричуще пістрявою й майже позбавленою смаку. Однак у наступних поїздках він спіймав себе на тому, що годинами придивлявся до цієї споруди, дивовижно захоплений її незвичними естетичними ефектами, і зрештою визнав її приголомшливу красу.

Дуомо, а офіційно собор Санта-Марія дель Фіоре, окрім того, що дав прізвисько Іґнаціо Бусоні, був не лише духовним центром Флоренції, а й джерелом усіляких драматичних історій та інтриг упродовж сторіч.