9

Минуло півроку.

Високі білі сніги вкрили Київ і його околиці, але і з-під них, хоча вже йшла третя зима після Батиєвого погрому, тхнуло гаром. Безлюддя і запустіння гнітили Дмитра, краяли серце гострим болем. Масниця! Як весело було раніше в ці дні на київських вулицях — сміх, пісні, ігрища! Передзвони церков! Шалені перегони однокінних, двокінних і трьохкінних саней-козирок — гей, стережись! На міських торговищах — велелюддя! Не вщухає гомін, скоморохи розважають і старих, і малих, гудуть гуслі, а над усім — линуть сизі димки, лоскочучи ніздрі смачними наїдками, що готуються тут же, на жаровнях і багаттях, — і млинці, і вареники, і сирники, і бабки, і смаженина, і гаряча юшка із судаком, стерляддю та лином... Боже! Де все те поділося? Чи й буде коли знову?

Проїхавши безлюдними вулицями міста, боярин Дмитро і князь Михайло з княгинею та отцем Іваном мовчки вилізли з саней і попростували до боярського терему. Нечисленна боярська челядь уже приготувала обід — і господар з гостями, сполоснувши над цеберком руки, сіли до столу.

Скромний це був обід. Не колишній князівський чи боярський, коли на масницю столи вгиналися від наїдків та напоїв. Але на теперішні часи і не убогий — поліське село, що належало Дмитрові і куди не дійшли татари, постачало бояринові і хліб, і яловичину, і дичину, і морожену рибу.

Спочатку їли мовчки, а коли трохи наситились, князь, що й завжди знав міру в їді, відклав ложку.

— Горе нам за гріхи наші! Сиджу та й думаю: що чекає нас, дітей та онуків наших завтра і позавтра? На що надіятися? Земля розорена, городи понищені, князівства у занепаді страшному. Тепер над ними один владика — баскак Батиїв! Він нього залежить наше життя, наш добробут і навіть наша смерть... Хіба думалося нам, що якийсь недоносок Куремса, племінник Батиїв, сидітиме в Каневі і повеліватиме і Києвом, і Переяславом, і Черніговом — усією Подніпровською україною?

Починалася розмова, яку вони вели при кожній зустрічі і яка нічого не вирішувала та й не могла вирішити, бо не мали вони ні грошей, ні військової сили під своєю рукою, ні чорного люду в достатній кількості, що один міг бути основою могутності князівської і боярської влади. Більше того, занепала церква, майже поголовно були винищені можновладні люди в містах і книжники по монастирях. На кого опертися?

— Так, княже, — погодився Дмитро, — сподіватися ми можемо тільки на Бога та на щасливий випадок, який може врятувати нас, бо самі ми зараз нічого не варті. Без військової сили ми ніщо. Держава наша розпалася і лежить у руїнах. Чи й підніметься колись?

Вони й це знали, і давно це обміркували. Справді, на що сподіватися? Але як потопаючий хапається за соломинку, так і вони хапалися за кожну примарну думку — що робити, як, на кого опертися? Бо живому властиво сподіватися...

— Кажуть, князь суздальський Ярослав знову має чималу дружину, — докинув отець Іван, витираючи рушником руки і сиву бороду. А його син Олександр, князь новгородський, погромив хрестоносців на Чудському озері... Якщо так, то є ще сили, здатні стати супроти нечестивця Батиги!

— Зараз немає, — твердо заперечив Дмитро. — Ні, зараз немає такої сили. У жодного іншого народу, підкореного Батиєм, її немає.

— То що ж робити? — вдесяте, якщо не всоте запитав похмуро князь.

Дмитро здвигнув плечима.

— Я воїн і міг би відповісти коротко: боротися. Але, окрім того, я ще твереза людина, і ось тверезий розум підказує, що боротьба, повстання приведуть зараз до ще більшого розорення нашої землі, до ще більшого пригноблення нашого народу.

— Отже?

— Нам треба просто вижити, — тихо сказав Дмитро. — Вижити — ось що зараз головне! Залишитись на своїй землі, зберегти віру нашу і мову нашу. А час покаже... А час покаже, чи зуміємо ми прийти до пам'яті після такого вселенського погрому, якого завдав нашому народові Батий, чи остаточно занидіємо серед інших народів — і від нас і сліду не залишиться на землі, як від половців, котрі враз зникли, ніби їх і не було.

Розділ Х

БАРИМТАЧА

1

Наступили важкі дні. Після потрясіння, перенесеного намайдан-хані під час страти Маріам, Іллі та їхньої малесенької доньки, тяжко захворіла Янка. З майдан-хану Добриня приніс її до хизару на руках непритомну. Холодна вода привела її до тями, але вона тут же пригадала все і забилася в нестримному риданні.

— Я не хочу жити, Добрикуі Чуєш? Не хочу жити! — промовляла крізь сльози. — Перед нами — темна ніч! І ніякого просвітку! Це ж і з нами таке буде! ї з нашим Дмитриком, якщо у нас народиться синок... Ні, ні, я не хочу! Краще вкоротити собі віку зараз, ніж укоротять нам його ті бузувіри таким жахливим чином!

Добриня поклав її голову на коліна, цілував схудлі щоки і заплакані очі, пригортав до себе.

— Заспокойся, люба! Заспокойся! Іллю, Маріам і Настуню вже не повернути, а ми повинні думати не тільки про себе, а й про те нове життя, що б'ється у тебе під серцем!

— Краще йому не родитися, якщо жити так, як ми рабом! — Вона билася у нього в руках, як пташка в сильці.

— Будемо сподіватись на краще, люба. Заспокойся! А час загоїть твою душевну рану! — шепотів Добриня. — Нумо, люба, засни, засни!