Батий покликав нойона Єлдечу, похмурого плечистого баатура, темника туленгітів.

— Йди до Михайла, скажи йому: як посмів він повелінням моїм знехтувати? Чому богам моїм не вклонився? Тепер хай вибирає одно з двох: або богам моїм поклониться — і тоді залишиться живий та отримає княжіння, або ж, якщо не поклониться богам моїм, злою смертю помре! Іди!

Єлдеча у супроводі джагуна, товмача Домана та десятка своїх туленгітів рушив до князя чернігівського, що стояв перед багаттям незворушно, мов укопаний, — ні кроку з місця!

— Князь Михайло, ось тобі останній наказ Саїн-каана: або ти поклонишся нашим богам та пройдеш крізь вогонь, або ж умреш лютою смертю! — об'явив Єлдеча.

Михайло зблід, але відповів твердо:

— Царю татарському Батию поклонюсь, тому що Бог доручив йому владарювати на цьому світі. А ідолам і кущеві — не поклонюсь!

— Ідоли — наші боги, а кущ — це душа великого Чінгісхана і сина його Джучі, батька Бату-каана. Як же ти їм не поклонишся?

— Їм, живим, поклонився б, а бездушній деревині не поклонюсь! Така моя відповідь!

— Дідусю! — вигукнув злякано Борис, кидаючись князеві на груди і обіймаючи його — Поклонись! Мій господине і батьку, прошу тебе від нашого роду всього — поклонись! Вони уб'ють тебе!

Загомоніли бояри:

— Поклонись, княже! Ми всі і зі всіма людьми своїми приймемо єпітимію — відбудемо кару за вчинок твій богопротивний! Тільки поклонись!

Наперед виступив Доман — зняв шапку.

— Княже, ти не впізнаєш мене??

Михайло протер очі.

— Ні, — і повернувся до своїх, ніби просячи підказки. — Дивіться — мунгал, а добре балакає по-нашому...

Доман спересердя махнув рукою.

— Та ні ж! Доман я! Доман! Невже забув? Путивльський тіун, якого ти кинув у поруб, де я замалим не врізав дуба!

— Шкода, що не врізав, — відповів князь. — Було б одним негідником менше серед народу нашого! Бо бач як вирядився в чужинський одяг! Ще й шаблю мунгальську причепив до бока — став справжнім бусурменом! Згинь з очей моїх, поганцю!

Доман побуряковів, налився люттю.

— Даремно, князю, ображаєш мене. Я хотів тобі добра... Пройди крізь вогонь, поклонися кущу та ідолам татарським — і житимеш! Інакше за твоє життя я не дам і півногати!

— Киш, недолюдку! Відстань від князя! — втрутився в розмову боярин Федір. — Не намовляй нас на богопротивне діло! Не схиляй до відступництва!

Єлдеча, що пильно слідкував за цією розмовою, спитав Домана:

— Що каже коназ Михайло? Що сказав його темник?

Доман криво усміхнувся.

— Відмовляються обидва підкоритися Саїн-ханові. Зневажають віру монгольську і богів монгольських. Не хочуть чиститися вогнем, хочуть завдати шкоди найяснішому ханові Бату — наслати хворобу якусь!

— Так смерть же клятому орусутові! — заревів Єлдеча і вдарив Михайла Всеволодовича кулаком у лице. — Бийте його!

Туленгіти накинулись на князя зі всіх боків. Хтось зірвав з нього корзно і золоте ожерелля. Двоє схопили за руки — розтягнули їх, щоб він не міг захищатися, а інші почали бити в груди — по серцю та печінці.

Князь Борис з плачем припав до ніг Єлдечі, заволав:

— Не бийте старого! Бийте мене — молодого!

Та Єлдеча відштовхнув його чоботом.

— Геть, орусутьський собако!

Тим часом у князя з рота пішла кров, його звалили на землю і почали бити ногами. Доман прилучився до вбивць теж і все виважував, щоб ударити його в найболючіше місце — в обличчя чи в живіт. Спочатку князь здригався після кожного удару, стогнав, а потім затих.

Але його, обм'яклого, закривавленого, били ще довго. Лише засапавшись, розступилися, відійшли. І тоді всі побачили зігнуте бездиханне тіло князя. Живий він чи мертвий?

Народ мовчав. Доман і туленгіти, що брали участь у катуванні, важко дихали і з подивом дивилися на діло рук своїх — на розтерзане тіло старого чоловіка.

Ось воно здригнулося — раз і вдруге. Легко здригнулося, але все ж помітно.

Таки тліє в ньому якась іскра! Не хоче помирати великий князь! Невже жива душа його ще не вилетіла з нього?

— Домане, на мою шаблю, відрубай йому голову! — наказав Єлдеча. — Цим засвідчиш свою щиру відданість Саїн-каанові! Ну! Не вагайся!

Доман розмахнувся і вдарив князя по шиї. Голова відкотилася вбік. Він узяв її за сріблясте волосся, підняв високо перед собою, щоб усім було видно, а потім жбурнув у гурт собак, що віддалеки вовтузилися в дорожній пилюці довкола якогось маслака.