Янка відхилила кожуха. У неї біля грудей лежало щось маленьке, невиразне, закутане у якесь ганчір'я. Воно випиналося, морщилося, а потім заверещало:

— А-а-у-у!.. А-а-у-у!..

Янка щасливо усміхнулася, прошепотіла:

— Твій син... Дмитрик... Дмитрусь... Ти радий? Добриня присів біля неї, погладив розкидані по подушці скуйовджені коси, поцілував у гарячий лоб.

— Любі мої, дорогі мої!

Голос його здригнувся, і, щоб стримати сльози, він приліг поряд і обережно обняв обох — Янку і сина. — Ви єдина моя надія, єдина радість і втіха у цьому холодному, жорстокому світі!

3

Весна видалася затяжна — з хуртовинами, з холодними дощами. Худобу та овець баримтачі поїли, а коней, схудлих, вилинялих, берегли, бо який же баримтача без коня?

Лише у травні настало тепло, і з землі пругко шугнула до сонця молода трава. Люди повеселіли, кобилиці почали жеребитися, а огирі — набиратися тілистості.

Добриня готувався до від'їзду: лагодив збрую, взуття та одяг, обрізав коням копита.

Бачман охолодив його.

— Куди? Невже забув, що ми домовилися пополохати Бату-сарай? Через тиждень вирушаємо — мені кожен джигіт дорогий! Зробимо наїзд, відомстимо своїм кривдникам, а тоді — будь здоров! Їдь!

Добриня зніяковів.

— Та ні — не забув я. І зараз бачу, як Доман б'є князя Михайла п'ятою під груди, мерзотник. І зараз перед очима киплячий казан, куди туленгіт кидає немовля — доньку боярина Іллі. Як таке забути? А ще ж хочеться випустити з хизарів наших товаришів. Хто захоче тікати — нехай тікає. Може, комусь пощастить урятуватися...

Бачман прояснів на лиці.

— Молодець! А я думав, ти хочеш покинути нас.

— Готуюся. Прийде час — покину. Тягне додому. Особливо — Янку... Та й нелегко їй, бідній, тут з дитиною.

— А там хто її жде?

— Більше всього, що ніхто. Але все ж — батьківщина, свої люди. Гадаю, не всіх же Батий винищив...

— А мені й тікати нікуди, — сумно похилив голову Бачман. — Голий степ залишився. Із родичів хто в землі лежить, хто травою проріс непохований, а хто в неволі знемагає... Пропало моє плем'я кипчацьке, навіки пропало... За це мщу і мститиму, поки й житиму!

Добриня обняв його.

— Я з тобою, Бачманеї У мене теж душа палає помстою!

Але минуло ще два тижні, перш ніж Бачман вирішив виступати. Лише наприкінці травня, діждавшись, коли місяць зник з небесного овиду і ночі стали темні, він у коші залишив тих декілько жінок, що прижилися в загоні, та двох підстаркуватих баримтачів і зі сходом сонця вирушив у путь.

Поки виходили з лісу, їхали вдень, а далі, в степу, де на пишних травах нагулювали весняний жир табуни коней, череди худоби та отари овець, яких доглядали чабани, тільки вночі. Бачман боявся, щоб хтось не доскочив до Бату-сарая раніш за нього і не попередив монголів про напад баримтачів. Усіх, хто траплявся по дорозі, знищував без жалю.

На четвертий день підійшли до Бату-сарая. До вечора пересиділи в густих заростях на березі степового озера, пасли коней, гризли суху бастарму та в'ялену рибу, відпочивали. А коли стемніло, Бачман сказав:

— В Бату-сарай від'їдемо тихо — без шуму і галасу. Кутуз із своїм десятком поверне до хизарів, зніме сторожу і випустить на волю наших братів по нещастю — боголів. Качир-укуле з першою півсотнею погромить майдан-хан. Ти, Добрине, сам знаєш, де шукати свого ворога. Даю тобі на допомогу п'ятьох джигітів. А я з другою півсотнею спробую пробитися до становища хана Менгу... Бийте і паліть! Не милуйте нікого! Чим більше грому-погрому, чим більше галасу і крику, вогню і крові, тим більше страху наженемо на ворога! За цим ми і їхали... У бій з військом Батия не вв'язуватись! Головне — пополохати бузувірів і без втрат повернутися назад. Відступати будемо окремими загонами — по десятку, по півдесятка. Відступати різними шляхами, щоб збити переслідувачів зі сліду. По дорозі хапайте з табунів свіжих коней і мчіть додому якомога швидше!.. А тепер — у путь! І хай вам щастить!

До самого міста їхали поволі. Поодинокі подорожні у темряві приймали їх за ханський військовий загін і не звертали на нього ніякої уваги.

Але при в'їзді дорогу їм перегородив караул — десяток нукерів.

— Гар-гар! Хто такі?

— Рубайіте їх — і вперед! — гукнув Бачман.

В нічній темряві гостро блиснули криві шаблі — хтось охнув, хтось крикнув, хтось упав у дорожню пилюку. Двоє кинулись до хатини-мазанки — підперли зсередини двері. До них не стали добиватися, а вдарили коней — чвалом помчали по безлюдних вулицях заснулого міста.

Біля майдан-хану розділилися. Кожен загін повернув у свій бік.

Хоча ніч була безмісячна, але зорі густо висіялися на голубому небі, і Добриня безпомилково знайшов шлях до пригірка, на якому одиноке бовваніла Доманова юрта. Там зупинилися.

— Жінок і дітей не чіпати — мені потрібен лише господар, — попередив Добриня. — 3 ним я хотів би побалакати наодинці!

Він шарпнув полог юрти і гукнув у темний отвір:

— Домане, виходь!

Зсередини почувся стривожений голос: