Вона безтямно дивилася, як баримтачі піднімалися на острів і зникли в густих хащах верболозу.

Їй стало страшно: тривожна тиша окутала їі. Що робити? Перебрести протоку? Але ж вона не вміє плавати. Кричати? Та хто її почує на такій відстані?

Тайдолла-хатун припала до землі і по-старечому тихо заплакала. Вона і в думці не допускала, що її залишили навмисне. Сама винна! Сама! Нікому не сказала, нікого не попередила — і гайнула в ліс, мов дурне дівчисько!

Вона довго лежала, не маючи сили підвестися. Навіть дражливий запах смаженого м'яса, що доносився від багаття, не зумів підняти її. І тільки тоді, коли десь поблизу почувся тупіт копит і гул голосів, позадкувала в кущі. Але не встигла сховатися, як на галявину викотився загін вершників.

Татари! Матінко!

Вона схопилася, щоб тікати, але тут же впала: неслухняні ноги заплуталися в бур'яні.

Джигіти наздогнали її.

— Гей, вставай, стара! Вставай! Кланяйся ханові Менгу і його братові ханові Бучеку, стара карга!

На галявину виїхали на баских конях кілька багато одягнутих вершників. Джигіти кинули стару їм до ніг.

— Менгу-каане, це табір баримтачів. Вони щойно були тут, навіть не встигли м'ясо зняти з рожнів — так дременули.

Менгу оглянувся довкіл. Вогнище, м'ясо на обгорілих рожнах, витолочена трава, свіжий кінський кізяк — все свідчило, що недавно баримтачі справді були тут. Аде в який бік вони втекли? Сліди повсюди: і на горбі, і на бережині, де коні паслися, і на вогкому піску, де їх напували.

— Куди втекли ті розбійники, стара? — спитав він Тайдоллу-хатун.

— Не знаю, каане.

— Як не знаєш? Ти ж бачила!

— Я була в лісі — збирала зілля.

— Та бреше вона, — хльоснув нагайкою Бучек. — Нукери, припечіть їй ноги жаром — це одразу розв'яже їй язик!

Вони схопили жінку попід руки — поставили на купу жару.

Пронизливий зойк розлігся на галявині.

— Куди вони поїхали? Кажи!

— Туди, туди! — затанцювала на жару Тайдолла-хатун. Її підняли, витягли з вогнища.

— Куди — туди?

— На острів, — прошепотіла вона, падаючи на землю. — На острів!

Менгу не повірив.

— На острів? Уплав?

— Ні, там мілко.

Менгу не повірив.

— Не може бути! Ану, перевірте! Кілька вершників кинулись у воду — направилися в бік острова. Під кінськими ногами було твердо.

— Є! Є! — радісно загукали вони. — Коса! Тут коса!

— Тоді — туди! Вперед! — гукнув Менгу. — А цю стару — стережіть!

Бояісно-протяжний крик Тайдолли-хатун долинув до острова. Баримтачі кинулись на берег, розгорнули кущі — і завмерли: прямо на них по косі переправлявся великий загін монгольської кінноти.

— Прокляття! — вигукнув Качир-укуле. — Це я підвів вас усіх, браття!

Він у відчаї вдарив себе кулаком по голові, рвонув за чуба. Всі промовчали. А Добриня сказав:

— Хан Менгу! Це його тумен, його знамена! Та ген він і сам — позаду! Що робитимемо, Бачмане?

Потемнівши на лиці, Бачмаи довго мовчав. Біль зсудомив йому рота.

— А що тут зробиш? — зітхнув важко. — Будемо битися! До останнього! Іншого виходу у нас немає! Приготуйте луки!

Монголи швидко наближалися. Вже видно оскал кінських пик, вузенький прищур вершників. Сто кроків, п'ятдесят...

— Стріляйте! — крикнув Бачман і перший випустив стрілу.

Кілька десятків ворогів упало в воду, інші враз пригнулися, закрилися круглими щитами, ударили коней.

Здалеку пролунав голос Менгу:

— Вперед, баатури! Вперед! Порубайте мерзенних псів! Схопіть розбійника Бачмана!

Не звертаючи уваги на втрати, монголи ринули до берега, прорвалися крізь верболіз і вихопили шаблі. Баримтачі зчепилися з ними в рукопашну, але монголів прибувало все більше і більше, аж поки не стало десять проти одного, сто проти десяти, тисяча проти ста!

Баримтачі поволі відступали в середину острова, на галявину, де паслися їхні коні.

Розстрілявши всі стріли, Добриня кинув непотрібного тепер лука і витягнув шаблю — зчепився з дебелим довгоруким нукером, що, хижо вишкіривши зуби і відбиваючи випад супротивника, хрипко верещав:

— Гар-гарі Назад, назад!

Добриня таки дістав його, коли, повіривши в близьку перемогу, він безоглядно кинувся вперед і заніс шаблю над головою. Тут же він наткнувся на гостре вістря, що прохромило йому горло, захарчав і впав під ноги переможцеві.

Та збоку налетів ще один. Шабля його уже занесена високо над головою. Ще мить — і...

Під цей невідворотний удар Добриня встиг підставити свою шаблю. Дві шаблі заскреготали, викресали іскри — і обидві переломилися навпіл.

Монгол ошкірився і потягнувся до шокпара, що теліпався при боці. Очі його зловісне блиснули — він наперед смакував близьку перемогу.

Добриня кинув оком — де взяти зброю? У поверженого ворога? Так той упав незручно на свою шаблю — і ніколи нагинатися, щоб витягти її з-під мертвого тіла. А ворог поспішає — піднімає свою дубову довбешку, утикану залізними гостряками, ступає крок наперед...