Льолік брата не любив. Та й мене, здається, теж. Але ми з ним уже кілька років жили в сусідніх кімнатах, тож стосунки наші були рівними і навіть довірливими. Я постійно позичав у нього одяг, він у мене – гроші. Різниця була в тому, що одяг я завжди повертав. Останні місяці вони з братом щось мутили, якийсь новий родинний бізнес, у який я не ліз, оскільки гроші були партійні і чим це мало закінчитись – ніхто не знав. Я тримав подалі від них заощадження, пачку баксів, зберігаючи її на книжковій полиці поміж сторінками Гегеля. Загалом, я їм довіряв, хоча й розумів, що час шукати собі нормальну роботу.

Боря сидів у себе і працював з документами. На столі перед ним лежали папки з результатами якихось соціологічних опитувань. Побачивши нас, відкрив на моніторі сайт обладміністрації.

– Ага, ви, – сказав бадьоро, як і належить керівнику. – Ну, що? – запитав. – Як справи?

– Боря, – почав я, – ми до брата мого хочемо з’їздити. Ти його знаєш?

– Знаю, – відповів Болік і почав уважно оглядати свої нігті.

– У нас завтра нічого немає?

Болік подумав, знову подивився на нігті, рвучко прибрав руки за спину.

– Завтра вихідний, – відповів.

– Значить, поїхали, – сказав я Льоші й повернувся до дверей.

– Почекайте, – раптом зупинив мене Болік. – Я теж з вами поїду.

– Думаєш? – недовірливо перепитав я.

Везти його з собою не хотілось. Льолік теж, наскільки можна було помітити, напружився.

– Так, – підтвердив Болік, – поїдемо разом. Ви ж не проти?

Льолік незадоволено мовчав.

– Боря, – запитав я його, – а тобі для чого їхати?

– Просто так, – відповів Болік. – Я не буду заважати.

Льоліка, схоже, напружувала необхідність їхати кудись із братом, який його щільно контролював і не хотів відпускати від себе ні на мить.

– Але ми рано виїжджаємо, – спробував відбитись я, – десь о п’ятій.

– О п’ятій? – перепитав Льолік.

– О п’ятій! – вигукнув Болік.

– О п’ятій, – повторив я і пішов до дверей.

Зрештою, подумав, хай самі між собою розбираються.

Удень я знову телефонував Кочі. Ніхто не відповідав. Може, він помер, подумав я. Причому подумав із надією.

Ввечері ми сиділи з Льоліком у себе вдома, на кухні.

– Слухай, – раптом почав він, – може, не поїдемо? Може, зателефонуєш їм ще раз?

– Льоша, – відповів я твердо, – ми їдемо всього на день. У неділю будемо вдома. Не парся.

– Ти сам не парся, – сказав на це Льолік.

– Добре, – погодився я.

Хоча що доброго? Мені тридцять три роки. Я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому не потрібну освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з’являтись було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мій брат. Зник і навіть не попередив. По-моєму, життя вдалось.

Парковка була порожня, і виглядали ми на ній підозріло. Боря запізнювався. Я пропонував їхати, але Льолік опирався, ходив до супермаркету по каву з автомата, встиг познайомитись із охоронцями, які тут і жили – під великим освітленим супермаркетом. У ранковому повітрі жовто підсвічувались вітрини. Супермаркет був схожий на лайнер, що сів на мілину. Час від часу парковкою перебігали псячі зграї, недовірливо принюхуючись до мокрого асфальту і задираючи голови до ранкового сонця. Льолік розлігся на водійському кріслі, палив одну за одною сигарети і нервово хапався за мобло, видзвонюючи брата. Вони останнім часом узагалі часто зідзвонювались, нервово щось виговорюючи й постійно сварячись. Ніби не довіряли один одному. Льолік ще раз бігав до автомата з кавою, повернувшись, вилив її собі на костюм, старанно витирав плями вологими серветками і проклинав брата за непунктуальність. З Льоліком завжди так – улітку він пітнів, узимку мерз, за кермом йому було незручно і в костюмі він почувався невпевнено. Брат його напружував і втягував у сумнівну ситуацію. Я радив йому не вкладатись, проте Льолік не слухався, можливість легко заробити вганяла його в якийсь ступор. Мені лишалось поблажливо спостерігати за цими його спробами фінансових махінацій, тішачись, що не дозволив їм і себе втягнути в підозрілу затію. Я теж сходив по каву, поговорив з охоронцями, погодував псів чипсами. Потрібно було їхати. Але без брата Льолік їхати не міг.

Він вибіг із-за рогу, розпачливо озираючись і відганяючи від себе псів. Льолік засигналив, Боря помітив нас і побіг до машини. Пси бігли слідом, підібгавши рвані хвости. Відчинив задні дверцята, застрибнув досередини. Був у костюмі й зеленій, доволі пом’ятій сорочці.

– Боря, – сказав Льолік, – шо за хуй?

– Блядь, Льоша, – відповів на це Болік, – нічого мені не кажи.

Привітавшись і зі мною теж, Болік дістав із кишені піджака кілька дисків.

– Що це? – запитав я.

– Я музики нам записав, – пояснив Болік. – Щоб дорогою слухати.

– Та в мене свій плеєр є, – відповів я.

– Нічого, ми з Льошею послухаємо.

Льоша у відповідь скривився.

– Льолік, – засміявся я. – За тебе що, брат вирішує, яку музику слухати?

– Нічого він не вирішує, – ображено мовив Льолік.

– Що хоч за музика? – поцікавився я.

– Паркер.

– І все?

– Так. Десять дисків Паркера. Більш нічого цікавого я не знайшов, – пояснив Болік.