Світло пробивалось крізь штору, наповнюючи приміщення плямами й сонячним пилом. Гарячі смуги тяглись підлогою, ніби розсипана мука. Над дверима прикріплено було якісь саморобні лаштунки, зроблені з бобінної плівки. Видно, Коча довго над ними працював. Я зайшов, не зачиняючи за собою дверей, і роззирнувся довкола. Протяги торкались плівки, й та легко шаруділа, мов кукурудзяне листя. Під стінами стояли дві продавлені канапи, праворуч було облаштовано кухню, з плитою, древнім холодильником та різним начинням на стінах, а ліворуч, у кутку, стояв письмовий стіл, завалений підозрілим сміттям, копатися в якому мені не хотілося. І над усім цим стояв дивний запах. Я був упевнений, що в приміщенні, де живе друг Коча, мало би смердіти. Чим? Та чим завгодно – кров’ю, спермою, бензином, урешті-решт. Проте у вагончику пахло добре влаштованим чоловічим побутом: це такий дивний запах, він завжди стоїть у помешканнях, де живуть удівці, але як би це точніше сказати – задоволені собою вдівці, у яких усе гаразд із самооцінкою. Ось у Кочі з самооцінкою, очевидно, все гаразд, подумав я, падаючи на канапу, котра здалась мені менш продавленою та більш прибраною. Впав, стягнув із ніг кросівки і раптом відчув виснажливість усієї цієї подорожі з переїздами, зупинками, попутниками, згадав про Кароліну та її солодкий напій, про чорне небо над малиновими хащами й відчуття заліза, на якому спиш. Весь цей ранок якось дивно не міг нічим завершитись, ніби щось розладналось у механізмах, якими я керувався. Щось не складалось. Я мовби стояв у просторому приміщенні, до якого запустили якихось невідомих мені людей, а після цього вимкнули світло. І хоч приміщення було мені знайомим, присутність цих чужих людей, котрі стояли поруч і мовчали, щось від мене приховуючи, насторожувала. Ладно, подумав я, вже засинаючи: в разі чого завжди можна поїхати додому.

Стіна над канапою заліплена була фотокартками, вирізками з журналів та кольоровими картинками. Коча, наче маніяк, густо понаклеював тут фрагменти облич, контури тіл, пошматовані натовпи, з яких виривались чиїсь очі й уста, – були це радісні колажі, так наче він довго клеїв один до одного уривки різних історій, вирізки з випадкових видань, просто папір, серед якого можна було розрізнити етикетки з-під алкоголю та політичні листівки, фото з журналів мод і чорно-білі порнокартки, футбольні календарики й чиєсь водійське посвідчення. Здалеку з цього всього витворювався химерний візерунок, мовби хтось довго знущався над фотошпалерами. Зблизька в очі кидалось безліч деталей: пожовклий папір газетних вирізок, виколоті очі манекенниць, свіжорозлитий клей і темно-багряні краплі полуничного джему, схожі на загуслий лак для нігтів. І все це поєднувало якесь спільне тло, глиняно-салатове наповнення, дрібно покреслене літерами і знаками, ламаними лініями й кольоровими перепадами. Я довго придивлявся, але не міг зрозуміти, в чому тут річ. Зрештою підчепив пальцем дембельський портрет Кочі й, потягнувши на себе, відірвав. Під фото була велика літера С. Це була карта. Скоріше за все, Радянського Союзу і, скоріше за все, географічна: суглинок – це Карпати, Кавказ і Монголія, салат – тайга і Прикаспійська низовина, там, де суглинок тверднув, беручись крейдяною сухістю, – мали бути пустелі. Тихий океан був темно-синій, Північний – блакитно-слюдяний. На місці Північного полюса висіла гола баба з відрізаною головою. Гурток юних краєзнавців. Я провалився в тишу.

Прокинувся я від чиїхось голосів, і голоси мені відразу не сподобались. Швидко зіскочив із канапи, вийшов надвір. Голоси лунали від заправки, кричало відразу кілька чоловіків, я впізнав лише переляканий голос Кочі.

Коло будки на кріслах сиділи розкинувшись два чуваки в піджаках і джинсах. Перший був із краваткою, другий – схоже, головний – із розстебнутим комірцем, перший у кросівках, другий, головний, – у шкіряних черевиках. Третій чувак, у джинсах та адідасівській куртці, тримав Кочу за шкірки і час від часу сильно ним струшував. Коча щось заперечливо скрикував, чуваки на кріслах починали сміятись. Ага, подумав я, і ступив уперед.

– Ей, – покликав, – шо за діла? – В’їбу першого, подумав, а там у разі чого втечу. Тільки з Кочею що робити?

Чувак від несподіванки випустив Кочу, той упав на асфальт. Двоє на кріслах незадоволено подивились у мій бік.

– Шо за хуйня? – сказав я, уважно добираючи слова.

– А ти хто такий? – бикувато запитав той, що трусив Кочу.

– А ти? – запитав я його.

– Ей, доходяго, – чувак буцнув ногою Кочу, що сидів коло нього на асфальті й розтирав шию. – Хто це?

– Це Герман, – пояснив йому Коча, – Юріка брат. Власник.

– Власник? – перепитав старший і повільно підвівся.

Другий, у краватці, підвівся слідом за ним.

– Власник, – підтвердив Коча.

– Як це власник? – не зрозумів головний. – А Юрік?

– А Юріка немає, – пояснив Коча.

– Ну і де він? – незадоволено перепитав головний.

– На курсах, – сказав я, – підвищення кваліфікації.

Боковим зором я помітив, що від траси звертає легковик, уся надія була на нього.

– І коли він повернеться? – головний теж побачив легковик і говорив усе менш упевнено.

– А ось підвищить кваліфікацію, – сказав я йому, – і повернеться. А шо за діла?

Легковик вискочив на майданчик перед заправкою і, протяжно заскрипівши, пригальмував. Курява спала, і з машини виліз Травмований. Окинув недобрим поглядом компанію й рушив до нас. Підійшовши до будки, зупинився, нічого не говорячи, але уважно за всім слідкуючи.

– Так шо за діла? – перепитав я про всяк випадок.

– Бензин бодяжите, – зі злістю в голосі відповів головний.

– Розберемось, – пообіцяв я йому.

– Розбирайтесь, – незадоволено погодився головний і рушив до джипа, що стояв віддалік. Двоє інших рушили слідом. Той, котрий тримав Кочу, замахнувся, аби ще раз його копнути, але наткнувся поглядом на Травмованого й відійшов.

За джипом тягся слід по асфальту. Мабуть, приїхавши, вони різко гальмували. До бензоколонок слід не вів. Схоже, ніхто тут і не думав заправлятись. Чуваки сіли, дали по газах і помчали в бік траси. Коча підвівся й почав обтрушуватись.

– Хто це? – запитав я його.

– Шпана, – нервово відповів Коча. – Кукурудзяні королі.

– Що хотіли?

– Нічого не хотіли. – Коча надягнув окуляри і, прослизнувши повз мене, зник за рогом будівлі.

– Привіт, Германе, – підійшов Травмований і потиснув руку.

– Привіт. Що тут у вас?

– Сам бачиш, – він кивнув у бік траси. – Ще й брат твій поїхав.

– А чого поїхав?

– А звідки я знаю, – різко відповів Травмований. – Думаю, заїбався від усього, ось і поїхав. Я теж поїду. Ось дороблю карбюратор одному хую з Краматорська і поїду. Аякже, – Травмований похмуро подивився навколо, але, не побачивши нікого, кого б це стосувалось, повернувся й пішов у гараж.