Відчуваючи полегшення від того, що вона більше не драматург, і зважаючи на бите скло, вона посувалася далі довкола храму, працюючи вже на краєчку галявини, де обскубана трава підходила до безладного підліска, який розростався між деревами. Розправа з кропивою ставала самоочищенням, і тепер вона взялася за власне дитинство, не відчуваючи більше в ньому потреби. Якась хиренна рослинка втілювала собою все, чим вона жила до цього моменту. Але й цього було недостатньо. Твердо стоячи ногами на траві, вона розправлялася з колишньою собою, рік за роком, тринадцятьма ударами. Вона рубала голови жалюгідній залежності немовляцтва й раннього дитинства, і школярці, яка прагне покрасуватися, щоб її похвалили, і дурній гордості одинадцятирічної дівчинки за свої перші оповідання, і довірі до доброї думки матері. Усе це вилітало з-за лівого плеча й лягало їй під ноги. Гнучкий кінчик лозини, ріжучи повітря, висвистував дві ноти. Ніколи більше! примушувала вона його співати. Досить! Ось тобі!

Незабаром її захопила сама ця дія і той газетний репортаж, який вона узгоджувала з ритмом своїх ударів. Ніхто у світі не робить цього краще за Брайоні Толліс, яка наступного року представлятиме свою країну на Берлінській олімпіаді й, без сумніву, виграє золоту медаль. Люди уважно приглядаються до неї, у захваті від її техніки, від того, що вона воліє виступати босою, бо це допомагає їй утримувати рівновагу — таку важливу в цьому вимогливому виді спорту, — коли кожен палець відіграє свою роль; від її стилю, коли вона виносить уперед всю руку, а потім різко викручує зап’ястя в сам момент удару; від того, як вона розподіляє свою вагу і збільшує силу удару, крутнувши стегнами; від її характерної звички розпростовувати пальці вільної руки — ніхто з нею не може зрівнятися. Самоучка, наймолодша донька високого державного чиновника. Гляньте на її зосереджене обличчя, як вона докладно оцінює кут удару, жодного промаху, стинає кожну кропивину з нелюдською точністю. Потрібне все життя, щоб досягти такої майстерності. І як це життя мало не було змарноване драматургією!

Вона раптом усвідомила, що ззаду на першому мості торохтить двоколка. Леон, нарешті! Вона відчула, що він дивиться на неї. Невже це справді його сестра, яку він востаннє бачив три місяці тому на вокзалі Ватерлоо, а тепер представник міжнародної еліти? Через якусь дивну впертість вона не дозволила собі обернутися й подивитися на нього; нехай знає, що вона тепер незалежна від думки інших людей, навіть від його думки. Вона — видатний майстер, повністю заглиблений у своє непросте мистецтво. А крім того, йому слід було зупинити двоколку й побігти берегом їй назустріч, а вона б люб’язно перетерпіла, що він їй перешкодив.

Коли звуки коліс і копит стихли за другим мостом, вона сприйняла це як доказ того, що її брат розуміє, що значить шанувати дистанцію і професійні заняття. І хоч вона продовжувала рубати, обходячи храм довкола, поки її вже не було видно з дороги, їй все одно стало трошки сумно. Її успіхи були позначені нерівним рядком посіченої кропиви на траві, а ще білими пухирями на ступнях і щиколотках, які жахливо пекли. Кінчик ліщинової лозини свистів у повітрі, листя й стеблини летіли на всі боки, але чимраз важче було уявити захоплені вигуки багатотисячних натовпів. Фантазії втрачали свою яскравість, зникало кудись себелюбне задоволення від майстерних рухів і скоординованості, рука боліла. Вона знову робилася самотньою дівчинкою, яка періщить кропиву палицею — і нарешті вона зупинилася, зашпурнула палицю поміж дерева й озирнулася довкруж.

Розплатою за подібні непритомні марення завжди був оцей момент повернення, відновлення того, що було раніше, а тепер здавалося ще гіршим. Її фантазії, багаті на такі достовірні деталі, перетворилися на перебіжну дурість перед лицем твердого моноліту реальності. Важко було прокидатися. «Прокинься», — шептала їй сестра, коли будила її з поганого сну. Брайоні втрачала свою божественну здатність творити, але втрата набувала очевидності лише в цей момент повернення; частиною спокусливих марень була ілюзія, що вона безсила протистояти їхній логіці; міжнародна конкуренція примушує її змагатися на найвищому рівні серед кращих спортсменів світу й відповідати на виклики, зумовлені її вищістю в цьому виді спорту — рубанні кропиви лозиною; вона вимушена докладати всіх можливих і неможливих зусиль, щоб догодити горлаючому натовпу і щоб бути найкращою і — що найважливіше — унікальною. І звичайно ж, це все вона — вигадана нею і про неї, а зараз вона знову опинилася в світі, не в тому, який могла б створити, а в тому, який створив її, і Брайоні відчувала, як вона кулиться під вечірнім небом. Їй набридло бути поза домом, але вона ще не готова повернутися в дім. Невже це все, що буває в житті — «в домі» чи «поза домом»? Невже людям більше немає куди подітися? Вона повернулася спиною до храму і повільно поплелася ідеальним, зробленим кроликами газоном до мосту. Перед нею, освітлена призахідним сонцем, висіла в повітрі хмарка комах, і кожна безладно рухалася, наче на невидимій еластичній ниточці — загадковий куртуазний танець, а може, їх просто переповнює комашина радість, смисл якої їй годі пізнати. У бунтівному настрої вона вибралася стрімким трав’янистим схилом на міст, а опинившись на дорозі, вирішила, що стоятиме там і чекатиме, поки з нею не станеться щось важливе. Це був виклик, який вона кидала буттю — вона не поворухнеться ні заради обіду, ні заради мами, яка кликатиме її. Вона просто чекатиме на мості, спокійно і вперто, поки події, справжні події, а не її власні фантазії, не відгукнуться на її виклик і не розвіють її нікчемності.

VIII

Під вечір високі хмари в західній частині неба утворили тоненький жовтуватий шар, який через годину потемнішав і продовжував густішати, аж поки суцільна помаранчева заграва не повисла над велетенськими кронами паркових дерев; листя стало горіхово-брунатним, гілки проблискували крізь листя масним чорним кольором, а посохлі трави набрали барв неба. Тільки фовіст, відданий неймовірним кольорам, міг би придумати такий пейзаж, особливо коли земля й небо набрали восково-рудуватого відтінку, а товстенні стовбури старих дубів стали такими чорними, що аж синіми. І хоча сонце, сідаючи, вже не так припікало, здавалося, що стало ще гарячіше, бо легенький вітерець, який цілий день давав якесь полегшення, стих, і повітря знерухоміло й було важким.

Усе це, а принаймні якусь невеличку частинку, міг бачити Робі Тернер через зачинене наглухо слухове вікно, якби завдав собі труду вилізти з ванни, присісти й вигнути шию. Весь день його маленька кімнатка, ванна й та комірка між ними, яку він називав своїм кабінетом, пеклися під південним схилом даху котеджу. Після повернення з роботи він більше години лежав у теплуватій ванні, а його кров і — як здавалося — думки розігрівали воду. Обрамлений прямокутник неба над ним міняв свій колір в отому невеличкому куснику спектра від жовтого до помаранчевого, а він прокручував у голові незвичні для себе почуття і знову й знову вертався думками до деяких спогадів. Ніщо не втрачало виразності. Час від часу м’язи його живота, вкритого декількома сантиметрами води, мимоволі напружувалися, коли він пригадував ту чи іншу подробицю. Крапелька води в неї на плечі. На мокрому плечі. Квітка, звичайна маргаритка, вишита між півкулями її станика. Її груди, маленькі й широко розставлені. На спині родимка, напівприкрита шлеєчкою. Коли вона вилізала з води — проблиск темного трикутника під панталончиками, який ті повинні були прикривати. Мокрий. Він бачив його, він примушував себе побачити його знову. І те, як її тазові кістки відтягали тканину від тіла, і крутий вигин її талії, і її вражаюче біла шкіра. Коли вона потяглася за спідницею, на недбало задертій стопі він побачив брудні плямки на подушечках чарівних пальчиків, один менший від другого. Ще одна родима плямка розміром з монетку на стегні, і щось червоне на литці — як полунична; шрам. Усе це не псувало її. Прикрашало.

Він знав її з дитинства і ніколи не придивлявся до неї. У Кембриджі вона якось прийшла до нього в гуртожиток із дівчиною з Нової Зеландії в окулярах і якоюсь шкільною подругою, якраз коли в нього був товариш із Даунінг-коледжу. Вони згайнували годину в силуваних жартах, пригощаючи одне одного цигарками. Часом вони миналися на вулиці, усміхаючись одне одному. Вона завжди виглядала так, наче почувалася ніяково. «Це син нашої прибиральниці», так могла вона пошепки казати знайомим, коли проходила далі. Він любив, коли люди знали, що йому це байдуже — он іде донька роботодавця моєї матері, сказав він колись приятелю. У нього була власна стратегія самозахисту і власні науково обґрунтовані класові теорії, і своя власна достатньо силувана самовпевненість. Я є тим, чим я є. Вона була як сестра, майже непомітна. Це довгасте, вузьке обличчя, маленький рот — якби він взагалі коли-небудь думав про неї, то міг би сказати, що в її вигляді є щось від лошати. Тепер він бачив, що це якась дивна краса — обличчя немовби різьблене й незворушне, особливо біля скошених вилиць, з різко окресленими ніздрями й повними, вологими, рожевими губами. Очі темні й задумливі. Виглядом вона нагадувала статую, але рухи були швидкими й поривчастими — та ваза й досі була б цілою, якби вона не вишарпнула її так різко йому з рук. По всьому видно, що вона томиться, їй тут нудно, вона почувається ув’язненою в домі Толлісів, і скоро вона поїде геть.