Невдовзі йому доведеться говорити з нею. Тремтячи від холоду, він вибрався нарешті з ванни, не маючи жодних сумнівів, що його чекають серйозні зміни. Голий пройшов через кабінет у спальню. Не застелене ліжко, розкиданий у безладі одяг, рушник на підлозі, екваторіальна спека кімнати — все було до знемоги чуттєвим. Він простягся на ліжку, зарився лицем у подушку й застогнав. Така солодка, така крихка, і тепер, напевне, стане недосяжною. Отак роздягтися — звичайно, це її зворушливе прагнення виглядати ексцентричною, спроба бути зухвалою мали нарочитий, кустарний характер. Зараз вона мучиться розкаянням і навіть не уявляє, що вона з ним зробила. І все це було б дуже добре, все б можна порятувати, якби вона так не розізлилася на нього за ту розбиту вазу, що тріснула в його руках. Але її гнів йому теж подобався. Він перекотився на бік, погляд мав застиглий і непритомний, і попустив своїм кінофантазіям: вона лупцює його кулачками по грудях, а потім, схлипнувши, ховається в його обіймах і дозволяє поцілувати себе; вона не пробачила йому, вона просто піддалася. Він переглянув це декілька разів, перш ніж повернутися до реальності: вона зла на нього і злитиметься ще більше, коли дізнається, що він буде серед гостей за обіднім столом. Там надворі, в тому сліпучому світлі, він не встиг зметикувати, що треба відмовитися від Леонового запрошення. Він автоматично бовкнув «так», а тепер матиме справу з її роздратованістю. Він знову застогнав, байдужий до того, чи чути його внизу, згадавши, як вона роздяглася перед ним — так зневажливо, наче він мала дитина. Звичайно ж. Тепер він ясно це бачив. Це зроблено, щоб принизити його. Ось же він, цей незаперечний факт. Приниження. Вона хотіла цього. Вона зовсім не така солодка, і він не повинен ставитися до неї поблажливо, бо вона наділена силою, вона може витягти його з темних глибин, а може й штовхнути на дно.

Але, можливо — він перекотився на спину, — йому не слід вірити в її розлюченість? Чи не було це все надто театральним? Безумовно, навіть гніваючись, вона мусила мати на думці щось інше, краще. Навіть гніваючись, вона хотіла показати йому, яка вона гарна, і ще більше прив’язати його до себе. Але як повірити такій егоїстичній думці? А йому більше нічого й не лишається. Він схрестив ноги, заклав руки за голову, відчуваючи, як холоне, сохнучи, шкіра. А що б сказав Фройд? Ну, наприклад: під вибухом темпераменту вона приховувала неусвідомлене бажання роздягтися перед ним. Марна надія! Це було вихолощення, вирок, а ці — те, що він відчуває зараз, — ці тортури були його карою за те, що він розбив її дурнувату вазу. Йому не слід більше з нею бачитися. Він повинен побачитися з нею сьогодні ввечері. Та й вибору в нього немає — він все одно піде. Вона зневажатиме його за те, що він прийшов. Йому слід було відмовитися від Леонового запрошення, але коли той запросив його, серце в нього почало калатати, і оте дурне «так» зірвалося з язика. Сьогодні ввечері він буде з нею в одній кімнаті, і те тіло, яке він бачив, з родимками, з блідістю, з отою полуничною, буде сховане під одягом. Він один знатиме, ну, і Емілі, звичайно. Але тільки він думатиме про них. А Сесилія не розмовлятиме з ним, навіть не гляне на нього. І навіть це буде краще, ніж лежати отут і стогнати. Ні, не буде. Буде ще гірше, але він все одно хоче цього. Так йому й треба. Він хоче, щоб було гірше.

Нарешті він встав, щось одягнув на себе, пішов у кабінет і сів за друкарську машинку, міркуючи, якого листа повинен їй написати. Причавлений дахом так само, як спальня і ванна, кабінет був ледь-що коридорчиком між двома приміщеннями, якихось два метри на метр сімдесят. Як і в двох інших кімнатах, тут було слухове вікно в грубій сосновій рамі. В кутку звалене його туристське причандалля — черевики, альпеншток, наплічник. Більшу частину місця займав покарбований ножами кухонний стіл. Він відкинувся назад на стільці й оглянув стіл, як можна оглянути життя. З одного боку впритул до похилої стелі лежала велика купа папок і зошитів ще від часів його кількамісячної підготовки до випускних іспитів. Ці записи вже не були йому потрібні, але з ними пов’язано так багато роботи, так багато успіхів, що він ще не наважувався викинути їх. Тут же лежали деякі його туристичні карти Північного Уельсу, Гемпшира й Суррея, а також нездійсненої мандрівки до Стамбула. А ще компас із візирним дзеркальцем, яким він колись користувався, коли ходив без карти в Лалвортську бухту.

За компасом лежали його екземпляри «Віршів» Одена і «Хлопця із Шропшира» Гаусмена. На протилежному кінці столу — книжки з історії, теоретичні трактати й практичні підручники з ландшафтного дизайну. Поверх машинопису з десятьма віршами — офіційний лист-відмова з журналу «Крайтеріон» з ініціалами самого містера Еліота. Найближче до того місця, де сидів Робі, лежали книжки, які цікавили його зараз. На розкритій «Анатомії» Ґрея — великий блок паперу для малювання з його власними рисунками. Він поставив собі завдання перемалювати й запам’ятати кістки руки. Зараз він спробував відволіктися, переглядаючи їх, бурмочучи назви: головчаста, гачкоподібна, клиноподібна, серпоподібна… Його кращий поки що рисунок, виконаний чорнилом і кольоровими олівцями, зображував розтин стравоходу й дихальних шляхів і був прикріплений кнопками до крокви над столом. У пивному олов’яному кухлі з відламаним вушком стояли всі його олівці й ручки. Друкарська машинка, досить нова «Олімпія», була подарована йому на двадцятиодноліття Джеком Толлісом під час ланчу, влаштованого в бібліотеці. Леон виголосив тост, і його батько теж, і Сесилія, безумовно, теж там була. Але Робі не міг пригадати нічого, що б вони могли сказати одне одному. Може, тому вона зараз і злиться, що він роками не звертав на неї уваги? Ще одна марна надія.

На дальніх краях столу — різні фотографії: учасники спектаклю «Дванадцята ніч» на газоні перед коледжем, він у ролі Мальволіо, у підв’язках навхрест. Як доречно. Був і ще один груповий знімок, він і тридцять французьких дітей, яких він навчав у школі-інтернаті недалеко від Лілля. У металевій, злегка вже вкритій мідянкою рамочці, пам’ятці кращих часів, була фотографія його батьків, Ґрейс і Ернеста, зроблена через три дні після весілля. За ними, краєчком потрапивши на фото, виднілося переднє крило автомобіля — звичайно ж, не їхнього; а ще далі — хмелесушка, що неясно вимальовувалася над цегляною стіною. Ґрейс завжди казала, що це був чудовий медовий місяць; два тижні збирали хміль із його родиною, спали в циганському фургоні, що стояв у дворі ферми. На батькові була сорочка без комірця. Шийна хустка й мотузяний пояс на фланелевих штанах жартівливо підкреслювали, мабуть, циганський колорит. Голова й обличчя в нього були круглими, хоча вигляд не такий вже й веселий, бо усмішка для камери не була достатньо щирою, губи стиснуті, і замість тримати за руку молоду дружину, він склав руки на грудях. Вона ж навпаки, пригорнулася до нього, втулила голівку йому в плече й незграбно, двома руками трималася за сорочку біля ліктя. Ґрейс, завжди добродушна й життєрадісна, усміхалася за двох. Проте виявилося, що щирості й добросердечності недостатньо. Схоже було, що Ернест думками вже десь далеко, вже забіг на сім років уперед, у той вечір, коли він піде геть із посади садівника у Толлісів, зі свого котеджу, не взявши нічого, не залишивши навіть прощальної записки на кухонному столі, і покине дружину й шестирічного сина, які потім усе життя гадатимуть, що з ним сталося.

На столі, розкидані поміж робочими записами й купами паперів по ландшафтному дизайну й анатомії, поневірялися численні листи й поштові картки: неоплачені рахунки за харчування, листи від тьюторів і друзів, де його вітали з отриманням диплома з відзнакою, які він і досі із задоволенням перечитував, і інші, з делікатними запитаннями щодо його подальших планів. Останній лист, написаний коричневим чорнилом на бланку одного з департаментів Вайтхолу, був від Джека Толліса зі згодою допомогти з оплатою навчання в медичній школі. Були й бланки вступних документів, сторінок на двадцять, і товсті, друковані дрібним шрифтом довідники для абітурієнтів з Единбурга й Лондона, а їх педантичний, переускладнений стиль немовби пророкував якийсь новий вид академічної ретельності. Однак сьогодні вони рокували йому не пригоду й новий початок, а вигнання. Він уже бачив усе це попереду: похмура одноманітна вулиця десь далеко звідси, обклеєна квітчастими шпалерами кімнатка з потемнілою шафою і синельним покривалом на ліжку, старанні нові друзі, переважно молодші за нього, ванночки з формальдегідом, лункі лекційні аудиторії — і ніщо не нагадує про неї.

З-поміж книжок по дизайну він витягнув том про Версаль, якого позичив із бібліотеки Толлісів. Це сталося в той день, коли він уперше помітив, що ніяковіє в її присутності. Приклякнувши, щоб зняти черевики біля вхідних дверей, він раптом усвідомив стан своїх шкарпеток — з дірками на пальцях і на п’яті, та ще й, чого доброго, трохи пахнуть — і рвучко зняв і їх. Яким же він почувався ідіотом, коли йшов за нею через хол і далі в бібліотеку босоніж. Єдиним його бажанням було якнайшвидше втекти звідти. Він вислизнув через кухню, а потім попросив Денні Гардмена обійти будинок кругом і принести йому черевики й шкарпетки.

Вона, мабуть, і не читала цього трактату про гідравліку Версаля, написаного у вісімнадцятому сторіччі данцем, який латинською мовою співав хвалу генію людського роду. За допомогою словника Робі прочитав зранку п’ять сторінок, потім кинув і обмежився ілюстраціями. Цю книжку вона б не стала читати, та й ніхто б не став, але вона подала її йому з бібліотечної драбинки, і десь на її шкіряній поверхні залишилися відбитки її пальців. Прагнучи не робити цього, він підніс книжку до носа і вдихнув. Пилюка, запах старого паперу, мила від його рук, але від неї — нічого. Як він підкрався до нього, цей гострий ступінь фетишизації любовного об’єкта? Фройд, безумовно, мав щось писати про це у «Трьох нарисах про сексуальність». А так само Кітс, Шекспір і Петрарка й усі інші, і це було в «Романі про Троянду». Він три роки безпристрасно вивчав симптоми, які здавалися всього лиш літературними умовностями, і ось тепер, на самоті, наче якийсь придворний у мереживному комірі й капелюсі з плюмажем, який прийшов на край лісу насолоджуватися виглядом дарованого йому знаку кохання, він боготворить її сліди — не хусточку, а відбитки пальців — поки сам марніє, зневажений своєю дамою.