— Типовий підхід юриста, — сказала я. — Організувати бізнес передовсім для себе самого.

Він ввічливо посміявся, хоча, мабуть, подумав, що я — заплішена дурепа. В наші дні абсолютно неможливо вгадати освітній рівень людей по тому, як вони розмовляють, чи одягаються, чи яку музику люблять. Найбезпечніше вважати кожного, з ким зустрічаєшся, витонченим інтелектуалом.

Через двадцять хвилин ми вже наговорилися, і коли машина виїхала на автостраду, а двигун перейшов на монотонне фуркотіння, я знову заснула; коли ж прокинулася, ми вже їхали по сільській дорозі, а голову мені немов стиснуло обручем. Я знайшла в сумочці аспірин, розжувала три таблетки і з огидою проковтнула. Яку частинку свого розуму, своєї пам’яті втратила я внаслідок мікроінсульту, поки спала? Про це я не дізнаюся ніколи. І саме тоді, на задньому сидінні отого маленького бляшаного автомобіля, я вперше відчула щось схоже на відчай. Паніка була б тут надто сильним словом. Частинкою цього відчаю була клаустрофобія, безпомічна ув’язненість в процесі власного занепаду, відчуття всихання. Я поплескала Майкла по плечу й попросила увімкнути музику. Він вирішив, що я просто попускаю йому, бо ми вже наближалися до місця призначення, і відмовився. Проте я наполягла, і от знову пролунало бамкання контрабаса, на яке накладався м’який баритон, що співав на карибському діалекті щось схоже на дитячі лічилки. Це мені допомогло. Трохи розрадило. Воно звучало так по-дитячому, хоча я підозрювала, що тут виражені якісь фатальні почуття. Перекладу я не стала просити.

Музика все ще грала, коли ми повернули на під’їзну дорогу до готелю Тілні. Минуло вже більше двадцяти п’яти років, коли я востаннє їхала цією дорогою на похорон Емілі. Спершу я помітила відсутність паркових дерев, величезних берестів, що загинули, як мені ввижалося, від якоїсь хвороби, а дуби, що ще залишалися, зрубали, аби розчистити поле для гольфу. Ми навіть пригальмували, щоб пропустити декількох гравців і хлопчиків, які несли за ними ключки. Я не могла не думати про них як про порушників, що незаконно проникли в чужі володіння. Ліс, що оточував старий котедж Ґрейс Тернер, стояв і досі, і коли ми проминули останні буки, перед очима з’явився головний будинок. Будь-які ностальгічні почуття були б недоречними — це завжди була потворна будівля. Проте здалеку вона виглядала голою і беззахисною. Плющ, який раніше пом’якшував враження від того яскраво-червоного фасаду, був обідраний, можливо, щоб не руйнував цегляну кладку. Незабаром ми вже наблизилися до першого мосту, і я побачила, що озера більше немає. На мості ми опинилися над бездоганним трав’яним газоном, які часом можна бачити в старих фортечних ровах. Саме по собі це не виглядало негарно, якщо не знати, що тут було раніше — осока, качки й велетенський короп, якого двоє бродяг спекли і з задоволенням з’їли біля храму на острові. Якого вже теж не було. На його місці стояла дерев’яна лавка й урна для сміття. Острів, який, звичайно, вже не був островом, став видовженим горбочком, вкритим рівненькою травою, як величезний стародавній курган, де росли рододендрони й інші кущі. Його оточувала посипана гравієм доріжка, де тут і там стояли інші лавочки й круглі садові ліхтарі. У мене не було часу спробувати відшукати очима те місце, де я колись сиділа, заспокоюючи юну Лолу Маршал, бо ми вже їхали другим мостом, а тоді загальмували, звернувши на асфальтовий паркінг, що тягнувся вздовж усього будинку.

Майкл відніс мою валізку в рецепцію, розташовану в старому холі. Як дивно, що вони потурбувалися покласти мотузяний килим на оту чорно-білу плитку. З акустикою, здається, тут завжди були негаразди, хоча мені це ніколи не заважало. Зі схованих динаміків неголосно звучали «Пори року» Вівальді. На цілком пристойному столі червоного дерева стояв комп’ютерний монітор і ваза з квітами, а по боках — два манекени рицарів у повному обладунку, наче на варті; на панелях висіли схрещені алебарди й щит із гербом; над ними — портрет, який раніше висів у їдальні і який мій дід придбав, щоб створити враження давніх родових традицій. Я віддала Майклові чайові й щиро побажала йому успіхів у справі бідності та прав власності. Намагалася якось зам’яти мою дурну репліку про юристів. Він привітав мене з днем народження, потиснув руку — яким же легеньким і нерішучим був його потиск — і пішов. Серйозна дівчина за столом реєстратора, в строгому діловому костюмі, видала мені ключ і сказала, що колишня бібліотека зарезервована виключно для нашого свята. Ті декілька людей, які вже приїхали, пішли на прогулянку. Згідно з планом, усі мають зібратися о шостій, на коктейлі. Розсильний віднесе нагору мою валізку. Мені зручніше буде піднятися ліфтом.

Ніхто, отже, не збирався мене вітати, але це й до кращого. Я воліла познайомитися з усім на самоті — стільки ж бо цікавих змін, — перш ніж виступити в ролі почесного гостя. Піднялася ліфтом на третій поверх, пройшла через скляні протипожежні двері й пішла коридором, напастована підлога якого рипіла так само, як і раніше. Дивно було дивитися на пронумеровані й замкнені спальні. Звичайно, номер моєї кімнати — сьомий — нічого мені не казав, але я, здається, вже здогадалася, де сьогодні спатиму. Принаймні, зупинившись перед дверима, я не була здивована. Не моя колишня, а кімната тітоньки Венери, бо завжди вважалося, що з неї найкращий вид — на озеро, на дорогу, на ліс і на далекі гори. Чарлз, онук П’єро й організатор усього цього, мабуть, спеціально замовив її для мене.

Приємною несподіванкою було опинитися всередині. До кімнати були долучені сусідні по обидва боки, і утворилися розкішні апартаменти. На низенькому скляному столику стояв величезний букет оранжерейних квітів. Величезного високого ліжка, яке так довго без будь-яких скарг займала тітонька Венера, вже не було, так само як і різьбленого комода для приданого й оббитого зеленим шовком дивана. Тепер вони належали старшому синові Леона від другого шлюбу і стояли в замку десь у шотландських горах. Але нові меблі були гарні, і кімната мені сподобалася. Принесли мою валізку, я замовила чай і повісила сукню в шафу. Оглянула вітальню, в якій був письмовий стіл і хороша лампа, і була вражена розмірами ванної з її ароматичними сумішами й купою рушників на гарячій сушарці. Втішно було не бачити в усьому позбавленого смаку занепаду — а це ж легко стає у старих людей звичкою. Я постояла біля вікна, милуючись сонячним світлом, яке падало збоку на поле для гольфу й під яким виблискували голі дерева на далеких узгір’ях. Я все ще не могла погодитися з відсутністю озера, але його, можливо, колись відновлять, зате сам будинок як готель, безперечно, вміщав значно більше людського щастя, ніж коли я тут жила.

Чарлз подзвонив через годину, якраз коли я почала думати, що вже час одягатися. Він сказав, що прийде за мною о чверть на сьому, коли всі інші вже зберуться, і відведе вниз, так щоб зробити мій вхід урочистим. Так воно й сталося, коли я увійшла в ту величезну кімнату L-подібної форми, під руку з ним, у своєму пишному кашеміровому наряді, — і пролунали оплески, а потім піднялися келихи п'ятдесяти родичів. Найперше враження, яке в мене виникло, коли я увійшла, що я нікого не впізнаю. Жодного знайомого обличчя! Я подумала, чи не передвістя це того несвідомого стану, який мені обіцяли. Потім, потихеньку, люди почали вирізнятися. Слід лише брати до уваги роки й враховувати швидкість, із якою немовлята стають галасливими десятирічними підлітками. Неможливо було не впізнати мого брата, скуленого і перехиленого на один бік у своєму кріслі на коліщатках, із пов’язаною на шиї серветкою, щоб ловити пролите шампанське, яке хтось підніс до його губ. Коли я нахилилася й поцілувала Леона, він спромігся посміхнутися тією половиною обличчя, якою ще володів. Я також досить швидко розпізнала П’єро, дуже всохлого і з блискучою лисиною, на яку мені захотілося покласти руку, але такого ж, як завжди, сяючого і величезною мірою главу родини. Так вже повелося, що ми ніколи не згадуємо його сестру.

Я обійшла кімнату, маючи біля себе Чарлза, який підказував мені імена. Як чудово бути в самому центрі такого доброзичливого родинного зібрання. Я знову перезнайомилася з дітьми, онуками й правнуками Джексона, який п’ятнадцять років тому помер. Фактично, близнюки удвох добряче наповнили цю кімнату. Леон теж непогано постарався з його чотирма шлюбами, виявившись напрочуд відданим батьком. Віковий діапазон тут був від трьох місяців до Леонових вісімдесяти восьми років. А який набір голосів, від буркоту до вереску, поки офіціанти розносили шампанське й лимонад. Підстаркуваті діти далеких родичів віталися зі мною як давно забуті друзі. Кожен другий хотів сказати мені щось приємне про мої книжки. Групка чарівних підлітків розповіла, як вони вивчали мої книжки в школі. Я пообіцяла прочитати машинопис роману чийогось відсутнього сина. Записки й візитки впихали мені в руки. На столі в кутку кімнати були звалені подарунки, які я повинна буду розпакувати, як заявили мені кілька дітей, до, а не після того, як вони підуть спати. Я обіцяла, потискала руки, цілувала щоки й губи, захоплювалася немовлятами й лоскотала їм щічки, і саме тоді, коли я вже почала думати, з яким задоволенням присіла б де-небудь, я помітила, що розставляють стільці, всі звернені в один бік. Потім Чарлз став плескати в долоні й, перекрикуючи шум, який зовсім не вщухав, оголосив, що перед обідом ще буде дана вистава на мою честь. Прохання до всіх зайняти місця.

Мене підвели до м’якого крісла в першому ряді. Поруч зі мною сидів старий П’єро, який розмовляв із родичем зліва від себе. У кімнаті запала нервова тиша — майже тиша. З кутка долинав збуджений шепіт дітей, якого я вирішила тактовно не помічати. Поки ми чекали, а в мене виявилося, так би мовити, кілька вільних секунд, я озирнулася навкруги й лише тепер по-справжньому усвідомила, що в бібліотеці не було ані книжок, ані стелажів. Ось чому кімната здавалася значно більшою, ніж за моєї пам’яті. Єдиними матеріалами для читання були журнали про життя за містом, що лежали на поличках біля каміна. Після кількох шикань і рипіння чийогось стільця перед нами з’явився хлопчик у чорному плащі, накинутому на плечі. Був він блідий, весь у ластовинні й рудий — безсумнівний Квінсі. Я прикинула, що йому років дев’ять-десять. Тіло було худеньке, тому голова здавалася великою і надавала йому ефірного вигляду. Але тримався він упевнено, обводячи очима кімнату в очікуванні, поки публіка вгамується. Потім нарешті задер вгору ельфоподібне підборіддя, набрав у груди повітря й заговорив чистим, дзвінким дискантом. Я готова була до якоїсь магічної несподіванки, але те, що я почула, мало вже зовсім неземне звучання.