І тут би він і мав скінчитися, цей безкінечний день, який втягнув у себе й літню ніч, мав би завершитися тим, як «гамбер» віддаляється дорогою і зникає з очей. Але залишалася ще одна, остання кульмінація. Машина не проїхала й тридцяти метрів, як почала пригальмовувати. Якась постать, якої Брайоні раніше не помічала, ішла самою серединою дороги й не збиралася відступатися набік. То була жінка, не дуже висока, що йшла перевальцем, у квітчастій сукні, стискаючи в руці щось, що спершу здавалося кийком, але виявилося чоловічим парасолем з ручкою, схожою на гусячу голову. Машина зупинилася, й водій став сигналити, коли жінка підійшла впритул до радіатора. Це була мати Робі, Ґрейс Тернер. Вона підняла парасоль і щось вигукнула. Поліцейський, що сидів попереду, вийшов з машини і став щось їй говорити, а потім узяв за лікоть. Інший констебль, той, який салютував, уже спішив до них. Місіс Тернер вишарпнула руку, знову підняла парасоль, цього разу вже двома руками, й з розмаху, з тріском, що нагадував пістолетний постріл, уперіщила гусячою головою по блискучому капоту автомобіля. Коли констеблі, підштовхуючи, відтягли її на узбіччя, вона почала викрикувати одне-єдине слово так голосно, що Брайоні чула його у своїй кімнаті.

— Брехуни! Брехуни! Брехуни! — вигукувала місіс Тернер.

З широко відкритими передніми дверима машина повільно проїхала повз неї й зупинилася, щоб забрати поліцейського. Залишившись один, його колега ледь стримував її. Вона ще раз зуміла розмахнутися своїм парасолем, але удар лиш ковзнув по даху машини. Констебль викрутив парасоль з її рук і шпурнув кудись за спину на траву.

— Брехуни! Брехуни! — знову вигукнула місіс Тернер і ступила кілька безнадійних кроків услід машині, потім зупинилася й, узявшись у боки, дивилася, як машина проїхала першим мостом, далі по острову, потім другим мостом і врешті-решт зникла в тумані.

Частина друга

Багато було різних жахіть, але саме ця неочікувана дрібна деталь підкосила його, і він потім ніяк не міг викинути її з голови. Коли вони, пройшовши три милі вузькою дорогою, дійшли до перехрестя, він побачив, що стежка, яку він шукав, скручує праворуч і біжить горбами аж до гаю, що ріс на невисокому узгір’ї на північному заході. Вони зупинилися, щоб він звірився з картою. Проте карти не було там, де вона мала би бути. Її не було ні в кишені, ні за поясом. Невже він загубив її, а може, забув на останньому привалі? Він дав шинелі впасти на землю й поліз у внутрішню кишеню кітеля — і аж тут до нього дійшло. Карта була у нього в лівій руці, і вже, мабуть, десь із годину. Він зиркнув скоса на двох інших, але вони стояли поодаль, дивилися кудись убік і мовчки курили. Карта все ще була у нього в руці. Він витяг її з пальців капітана Вест-Кентського полку, який лежав у канаві неподалік — неподалік чого? Ці карти тилових територій були великою рідкістю. А ще він узяв собі револьвер мертвого капітана. Він не збирався вдавати з себе офіцера, але він загубив свою гвинтівку і просто хотів вижити.

Стежка, яка його цікавила, починалася біля розбомбленого дому, достатньо нового, можливо, перебудованої хатини дорожнього обхідника. У грязюці біля калюжі, що утворилася в автомобільній колії, були сліди тварин. Імовірно, кіз. Навкруг були розкидані клапті розідраної тканини з почорнілими краями, залишки портьєр чи одежі, на кущі висіла віконна рама з вибитим склом, і всюди стояв сморід мокрої сажі. То була їхня стежка, їхній шлях навпрошки. Він склав карту, сховав її і, коли випростався, піднявши шинель і накинувши її на плечі, побачив це. Ті двоє, помітивши його рух, обернулися й простежили за його поглядом. Це була нога на дереві. На старому платані, який щойно покрився листям. Нога була на висоті майже шести метрів, застрягла в першій розгілці стовбура, гола, чистенько відрізана трохи вище коліна. Звідти, де вони стояли, не було видно ні крові, ні розірваної плоті. Нога була бездоганна, гладенька, достатньо маленька, щоб належати дитині. Вона висіла під таким кутом, що виглядала наче на виставці, експонована для ознайомлення: це — нога.

Два капрали з огидою чмихнули й підняли свої речі. Вони ніяк не збиралися реагувати. За останні кілька днів вони вдосталь усього надивилися.

Нетл, водій вантажівки, витягнув ще одну цигарку й запитав:

— Так куди ми йдемо, начальник?

Вони називали його так, щоб якось владнати непросте питання звання. Він швидко пішов стежкою, майже побіг. Він хотів обігнати їх, зникнути на якийсь час їм з очей, щоб можна було виблюватися чи випорожнитися, він і сам не знав. За стодолою, біля купи битого шиферу, його тіло саме обрало перший варіант. Він відчував таку спрагу, що не міг дозволити собі втрачати рідину. Напився з манірки й обійшов стодолу. Він використав цей момент на самоті, щоб оглянути свою рану. Та була з правого боку, якраз під ребрами, розміром із півкрони. Виглядала вона не так вже й погано, після того як він учора обмив засохлу кров. Хоча шкіра навколо почервоніла, набряку не було. Зате було щось усередині. Він, коли йшов, відчував, як воно рухається. Можливо, уламок шрапнелі.

Поки капрали наздогнали його, він уже знову заправив сорочку і вдавав, що вивчає карту. У їхній компанії карта давала йому єдину можливість усамітнитися.

— Куди це ми так спішимо?

— Мать, якусь бабу побачив.

— Та ні, це карта. У нього знову якісь срані сумніви.

— Ніяких сумнівів, джентльмени. Це наша стежка.

Він витягнув цигарку, і капрал Мейс дав йому прикурити. Потім, щоб приховати, як у нього тремтять руки, Робі Тернер рушив уперед, а вони пішли за ним, як ішли за ним уже два дні. Чи три? Він мав найнижче звання, але вони йшли за ним і робили все, що він пропонував, а щоб якось зберегти гідність, піддражнювали його. Коли вони йшли дорогою чи полем навпрошки і він надто довго мовчав, Мейс частенько запитував: «Шо, начальник, знову про бабу думаєш?» А Нетл тут же підхоплював: «Думає, бляха-муха, ще й як думає». Вони були городянами, які не любили сільської місцевості, губилися в ній. Компасом користуватися не вміли. Ця частина базової підготовки оминула їх. Вони вирішили, що він потрібен їм, аби дістатися до узбережжя. Для них це було непросто. Він поводився, як офіцер, а не мав навіть жодної лички. Першої ж ночі, коли вони ховалися під навісом для велосипедів біля спаленої школи, капрал Нетл запитав: «А чо це такий салага, як ти, говоре, як який джентльмен?»

Він не збирався їм нічого пояснювати. Він хотів вижити, у нього була для цього дуже вагома причина, і йому було байдуже, йдуть вони за ним чи ні. Обоє вони не випускали з рук гвинтівок. Це вже було щось, а Мейс до того ж був здоровим чолов’ягою з могутніми плечима й руками, що захоплювали по півтори октави на фортепіано в пабі, на якому він, як розказував, грав. І проти насмішок Тернер нічого не мав. Усе, чого він хотів зараз, коли вони віддалялися стежкою від дороги, це забути про ту ногу. Стежка вивела їх на ширшу доріжку, що бігла між двома кам’яними стінами й спускалася в долину, якої не було видно з дороги. Там текла брудна річечка, яку вони перейшли по каменях, глибоко всаджених у килим із водоростей, що нагадували мініатюрну водяну петрушку.

Їхня доріжка повернула на захід, і вони вийшли з долини, як і досі, між стародавніми стінами. Небо попереду починало розчищатися й світилося, наче обіцянка. Поза цими просвітами усе було сірим. Коли вони вибралися каштановим гаєм на вершину, призахідне сонце вийшло з-за хмар і освітило все навкруг, осліпивши трьох солдатів, що піднімалися до нього схилом. Як було б чудово завершити цілоденну прогулянку французькою провінцією, вийшовши назустріч вечірньому сонцю. Це завжди обнадіює.

Вийшовши з гаю, вони почули гул бомбардувальників, тому повернулися назад і курили, перечікуючи під деревами. Звідти, де вони сиділи, літаків не було видно, але краєвид був гарний. Те, що так широко розкинулося перед ними, то були навіть не узгір’я. Так, брижі на поверхні землі, слабке відлуння великих зсувів деінде. Кожен наступний гребінь був менший за попередній. Він дивився на ці слабнучі хвилі сірого й блакитного, що зникали в мареві призахідного сонця, нагадуючи якийсь східний мотив на обідній тарілці.